Уже у жовтні Синод Константинопольського патріархату, ймовірно, ухвалить рішення про надання Томосу про автокефалію, розпочавши процес створення єдиної помісної православної церкви України.
Журналіст спробував з’ясувати, як ставляться до такої перспективи у найбільш консервативному оплоті російського православ’я на Західній Україні – у Почаївській Лаврі.
Фото: Вікторія Матола
Огороджений оборонними мурами комплекс будівель Свято-Успенської Почаївської Лаври знаходиться на пагорбі і видно його здалеку. 50-метровий прохід до воріт Лаври «охороняють» жебраки. Хтось просить на молоко для дітей, сліпий чоловік сидить мовчки з табличкою з проханням пожертвувати йому на прожиття.
Одразу біля входу висить оголошення про оренду хусток та спідниць. Згодом по всій території Лаври зустрічатиму паломників, обперезаних шматками чорної бавовни поверх штанів і з хустинами такого ж матеріалу на головах. Це – туристи, місцеві ж знають про головне правило відвідування Лаври для жінок – довгі спідниці і накриті голови.
Фото: Вікторія Матола
Тут же поруч – три кількаметрових стенди. І вже на першому – стаття без автора під заголовком: «Одежда нас обличает».
Фото: Вікторія Матола
«Странная логика: если священник без поручей или без фелони (верхній одяг священика для служби) служить вздумает, то служба его как бы недействительная получается, а если мирянин в кедах и футболке к Тайнам приступает, то это ничего, это – законно. Но ведь совершается Евхаристия на литургии, то есть «общем деле»! А какое же это общее дело, если одни его участники облачаются с великим благоговением в древние одежды, подтверждая тем самым святость Дела, а другие по своей прихоти, а не по нужде, – в чём попало одеты, разве что не в трусах и майках…», – уривок зі статті. Вона також опублікована на сайті Лаври.
На другому стенді – «Древо христианской церкви».
Стовбур позначає єдину святу соборну апостольську православну церкву. Від неї сухими і маленькими гілочками розростаються Римо-католицька церква, лютерани, мормони, адвентисти, греко-католики. До слова, останні сьогодні налічують близько мільярда віруючих у світі.
Фото: Вікторія Матола
Жирним шрифтом відзначено рік створення Римо-католицької, Греко-католицької церкви, «автокефальний розкол», а також формування Київського патріархату.
На останньому – третьому – стенді розміщена «Грамота Патріарха Олексія ІІ (датована 1993 роком)», яка свідчить про те, що Патріархія (тобто РПЦ) не претендує на культові споруди та церковне майно (УПЦ МП)».
Фото: Вікторія Матола
«Українська православна церква являється незалежною та самостійною в своєму управлінні», – йдеться у зверненні до вірян, розміщеному над Грамотою.
«…Поїзд пішов»
Позаду стендів – крамниця з книжками, іконами, хрестами та іншими церковними товарами. Раніше це був архієрейський будинок.
«Ви не були в трапезній?», – питає мене жінка похилого віку з пожмаканим пакетом в руках, піднімаючись по сходах магазину.
«Тоді вам треба обов’язково туди піти, – реагує на мій заперечний кивок. – «Христофор…» і «Пастерьєрна» вам треба купити. Перша 16 грн. Друга – дорожча».
Вона заходить зі мною в книгарню і просить монаха-продавця показати ці книги. Поки він шукає, оглядаюсь довкола. Книгарня доволі простора. Полиці заставлені книгами. На вітринах – хрестики, іконки, вервички… В куті біля вікна – дорогі хрестики для священиків. Ціни – від кількох сотень гривень до кількох десятків тисяч.
Фото: Вікторія Матола
На одному з них надпис: «Софрино» і ціна: «20 т». «Софріно» – це офіційне підприємство Російської православної церкви, яке знаходиться у Підмосков’ї. За даними розслідування російського агентства «РБК», священиків РПЦ змушують замовляти для ужитку та продажу саме продукцію «Софріно» – щоб гроші від парафіян та паломників поповнювали бюджет Московської патріархії.
Для відвідувачів книгарні повсюди розставлені стоси безкоштовних буклетів «Биометрический паспорт: точка невозврата». «Біометрія», «коди Сатани» – чи не головний «пунктик» лаврської братії.
«Що? Ви не купили книжку?» – наздоганяє мене жінка біля дверей крамнички. На фразу, що може іншим разом куплю, відповідає: «Та… Потім не буде. Поїзд пішов».
«Тільки не з Філаретом»
Близько полудня від головного храму – Свято-Успенського собору (збудованого, до слова, в часи, коли монастир належав греко-католикам і на кошти греко-католика Миколи Василя Потоцького) – почався хресний хід. Священики і парафіяни вийшли з церкви. Зробивши велике коло по території Лаври, повернулися у храм з іншого боку.
Фото: Вікторія Матола
Поряд зі мною стоїть молода жінка, каже, що місцева. Питаю, як ставиться до створення єдиної української православної церкви. «Тільки не з Філаретом… Я не проти, якщо її очолить Онуфрій».
Із завершенням служби люди почали розходитися. «Як ставитесь до надання Україні Томосу?.. Створення єдиної української православної церкви?», – перепитую, не помічаючи реакції на фразу про Томос у жінки похилого віку, що затрималась в храмі.
«Ви знаєте, я прибігала в Лавру ще боса, дитиною, – каже, посміхаючись. – І люди були вірніші, ніж зараз. Як ставлюся? Не знаю, не знаю…».
Вона зробила затяжну паузу, а потім підняла очі вгору і сказала: «Як Бог мене наверне… Діти ходять в українську (Київського патріархату), а я звикла сюди приходити, розумієте?».
Фото: Вікторія Матола
До храму зайшов монах з молодою парою із немовлям. Він проводить їх до закритого металевими ворітцями престолу, де розташована одна зі святинь Лаври – «стопа Пресвятої Богородиці».
«После вечерней будете преклонение», – каже старшого віку монашка, побачивши, як я підходжу ближче. Монах помічає, що я маю намір з ним поспілкуватися, та після фрази «єдина православна церква…» мовчки розвертається і йде з храму.
Біля виходу – шестеро жінок похилого віку, сформувавши коло, щось активно обговорюють між собою. На мою спробу поспілкуватися з ними не реагують.
«Ніякі документи нікому не давати… вони ж про нас все знатимуть… це ж мітка на лобі…», – чую уривки їхньої розмови. Мова, зрозуміло, про біометричні паспорти.
Фото: Вікторія Матола
«Щупальця глобалізації»
Вздовж сходів знову стоять жебраки. Двоє монахів збирають кошти на потреби церкви. З-за спини одного з них бачу назву статті, яку він читає: «Щупальца глобализации проникают в нашу церковь». Гугл згодом підказує, що текст – агресивна критика дій Константинопольського патріарха щодо України.
Фото: Вікторія Матола
«А Лавра – то ж не їхня? Не українська?», – питає жінка, що просить гроші, у монахів.
«Ні, – каже один. – Вона взагалі належить ЮНЕСКО…» І намагається пояснити жінці, що таке ЮНЕСКО. (Насправді Лавра знаходиться у власності держави. 17 липня 2003 року уряд Віктора Януковича прийняв розпорядження, яким передав монастирський комплекс на 49 років у безкоштовне користування представникам УПЦ МП. З того часу Тернопільська обласна рада не раз вимагали від уряду повернути монастирю статус державного заповідника)
Тариф «за здоров’я»
У невеличкому приміщенні з окремим входом парафіяни можуть подати списки для служіння «за здоров’я». Довкола стін розташовані невеличкі столики. На стіні висять так звані інструкції: за кого можна молитися, а за кого – ні, як правильно писати ім’я, а також прейскурант. До прикладу, молитва за одне ім’я впродовж одного року коштує 300 грн. Відповідно потрійний тариф за найтриваліший період молитви – три роки.
Фото: Вікторія Матола
«Не можна подавати записки за: не хрещених (в канонічній Православній Церкві), не православних (римо-католиків, греко-католиків тощо), розкольників (послідовників УПЦ КП, УАПЦ тощо), чародіїв, самовбивць», – йдеться в одному з оголошень.
Фото: Вікторія Матола
До каси, де подають списки та оплачують «послуги», вишикувалась черга. Показово – лише із жінок. Одна із парафіянок підходить до монаха у віконце. «Якої ви віри?», – чую. Після відповіді жінки він заперечно махає головою і не приймає її список. Розгублена, вона виходить з приміщення.
«То не мої, не мої»
«На булочку…», – каже, спускаючись до виходу з простягнутою рукою, бабуся. Недбало кладе свою торбину на лавку і підходить ближче. Витягую три гривні. «То навіть хліба не купиш», – продовжує тримати простягнуту руку і не відступає ні на крок.
«Докладете собі із тих, що маєте», – кажу, побачивши в її кишені згорнені гроші.
«Ой, то не мої, не мої… треба віддати», – виправдовується вона, запихаючи три гривні в ту саму кишеню, і йде за своєю торбою.
Фото: Вікторія Матола
«Краще тут залишити все, як є»
Повз лаврську дзвіницю мені назустріч прямують двоє священиків. Один із них несе сумку в клітинку. Перехоплюю їх. Як виявилося, вони служать в одному із невеличких сіл поряд. Приїжджають в Лавру, як кажуть, по справах. Переконавшись, що я нічого не записую на диктофон, один із них погоджується поговорити.
«Звісно, служіння в Московському патріархаті впливає на специфіку служби, адже вона проводиться російською мовою, а відповідно і на життя вірян. Треба переходити під українську церкву», – каже.
«Мабуть, ви з Київського патріархату?», – уточнюю, зважаючи на його риторику.
«Ні, з Московського. Просто ми родом із Західної України. Якщо ви тут з кимось поговорите, то зрозумієте, наскільки велика різниця між нами і тими, кого сюди відправили зі східних, південних регіонів або Росії. Вони налаштовані дуже негативно», – каже мій співрозмовник. І додає: «Розумієте, краще тут (в Лаврі) залишити все, як є. Вони (монахи і священики) не погодяться ні на які зміни».
«Сестро, дуже перепрошую, але ми поспішаємо на автобус», – скориставшись паузою, ставить крапку в розмові його товариш.
Фото: Вікторія Матола
«Якщо ви православна…»
Інші представники духовенства, з якими вдалося перекинутися хоча б кількома словами, м’яко кажучи, теж не палали бажанням говорити про перспективи створення єдиної української православної церкви.
«Ви щось хотіли?», – запитує священик в сірій рясі, якого теж намагаюся перехопити по дорозі. Почувши запитання, кидає: «Є офіційні сайти. Читайте їх, якщо ви дійсно православна». І швидко йде геть.
З тим самим запитанням підходжу до лаврського монаха.
«Ви якої віри?», – одразу питає, почувши, що мене цікавить.
«Хрещена в православній церкві», – дипломатично кажу.
«Ще апостоли казали про Малоросію, Великоросію і Бєлоросію… Всі ми – єдині… У нас одна віра», – уривчасто коментує моє питання монах.
Він переконаний, що надання Томосу нічого не змінить в самій Лаврі: «Прихожанє як ходили, так і будуть ходити».
Фото: Вікторія Матола
