Я хочу побачити будь-якого лідера в наступних умовах:
— коли в твою країну відбувається вторгнення росіян, а більшості твого народу байдуже. Бо хтось веде бізнес з Росією, і втрачати не хоче. Хтось далеко від зони бойових дій, і війна його не колише. Хтось як ходив у московську церкву до війни, так ходить і надалі. Ходив -ходив аж до сьогодні.
— коли війною охоплена лише частина твоєї країни, а міжнародне суспільство не вважає за потрібне надто напрягатися. І тому попри всі твої зусилля немає ні байрактарів, ні хаймарсів. Немає ні танків, ні літаків. Немає нічого, навіть грошей в казні, і ти починаєш працювати з тим, що є, і так, як можливо.
— коли європейці продовжують купувати в Росії газ, тим самим наповнюючи російський бюджет грошима для війни з тобою. А ти шукаєш можливості виробити хоча би щось своє, розробляєш ракетні програми, купуєш ППО і закриваєш хоча би одне місто, — бо ж байдуже і світу, байдуже і власному народу. Він неначе глядач на трибуні.
— коли в Верховній Раді у тебе немає більшості, і монобільшості, і всі вальяжно клацають пальцями в телефонах, домовляючись про гроші, схеми, відкати… Кому ти там розпинаєшся з трибуни про війну? Кого вона цікавить? Хтось спиною до тебе, хтось спить, комусь не до тебе взагалі. Не до тебе і «твоєї» війни.
— коли «панєслась»: у прайм тайм по ТБ за гроші ображеного мстивого олігарха на тебе ллють бруд куплені коміки, а тисячі їх шанувальників їм аплодують. Коли натовпи «журналістів» цькують тебе і кожний твій крок за все, що ти робиш. Коли ті, кому мало би бути не байдуже — мали би допомагати, але наразі лише гальмують.
— коли з країни вкрадені гроші, а тут війна, і найбільша мережа філіалів найбільшого банку дуже невчасно може обвалити банківську систему. І якщо не вирішити проблему, то тисячі людей не повернуть свої гроші. Коли за намагання впровадити зміни народ палить хату, шукає компромат, оббріхує та всіляко перешкоджає тим реформам.
— коли на тебе вішають всіх собак саме ті люди, які до останнього їздили в Москву, молилися в московській церкві, співпрацювали з кротами та зрадниками.
— коли, здавалося би, цю скелю не зрушиш з місця, бо тих, хто працює над цим — мало. А тих, хто сидить на твоїй шиї та розмахує батогом, кричить, що він втомився, йому набридло, його це не стосується, тощо, — таких майже ціла країна.
Я хочу подивитися на будь-якого лідера саме в ЦИХ умовах.
Коли почалася війна повномасштабна, тобто коли півень клюнув у дупу і тих, хто до останнього ходив в московську церкву, і тих, хто повертався до тебе спиною, і тих, кому було смішно; і тих, хто їздив до Москви під час війни ; клюнув тих, хто робив з росіянами бізнес, і тих, хто працював за великі гроші ображеного мстивого олігарха, — всіх клюнув, добряче, — ось тоді вони всі підскочили. Підскочила й світова спільнота, і сусіди, і ті, хто далеко від зони бойових дій. І ті, хто цькував на кожному кроці, і ті, хто співпрацював з кротами та зрадниками. І ті, хто втомилися, — одразу перестали втомлюватися.
Бо ж почали прилітати ракети в їх домівки. Бо якщо помирала меншість — то тепер стала помирати більшість.
І ця величезна хвиля підхопила всіх раніше байдужих, раніше втомлених, і понесла у вир подій, невідворотніх та страшних. І знаєте, якось набагато легше бути активним, бути дієвим, бути патріотом, коли рятуєш саме свою дупу, чи не так? До 24-го ти був у бульбашці, тебе війна не стосувалась — а сьогодні стосується. Сьогодні нарешті тобі всі допомагають. Вчора вони НЕ допомагали.
Але ж ти сам ходив до московської церкви, до останнього. Їздив до Москви, бо у тебе там «друзі». Відпрацьовував гроші ображеного мстивого олігарха. Співпрацював з кротами та зрадниками. На фоні того, як світова спільнота наповнювала російський бюджет доларами, які пішли на війну проти тебе ж.
Тому коли ти питаєш, чому ж раніше щось не зробив той і той, — спитай це у себе. Чому ж ти сам всіляко гальмував чужі зусилля по спробам не дати цій війні вбити тисячі українців.
Ти, свідомий маніпулятор і фактами, і чужими емоціями.
