Спорт, політика і гідність

99

Чи повинні українські спортсмени – і не тільки спортсмени – публічно обійматися з представниками країни, чиї збройні сили окупують частину української території і знущаються над українськими громадянами, жертвами цієї окупації? Чи має особливе значення той факт, що і Магучіх, і Ласіцкене формально є військовослужбовцями? Як має поводитися спортивне керівництво, щоб уберегти українських спортсменів від подібних казусів?

Можу з упевненістю сказати, що усі відповіді на всі ці питання не мають ніякого значення просто тому, що ніяк не пов’язані з політикою як такою.

Політика – це коли громадяни дотримуються різних поглядів і голосують на виборах, наприклад за Зеленського або Порошенка – це політика. І саме тому я неодноразово радив своїм співвітчизникам, які у політиці не розбираються, але готові віддати свій голос за будь-яку шалену обіцянку, під час виборів утриматися від походів на виборчі дільниці, а провести день змістовно – шашлики, секс, вареники, телевізор, футбол, “95 квартал”, деякі можуть навіть читати, аби не дійшли.

А окупація території твоєї країни – це просто не політика. Це доля. І відсутність внутрішньої реакції на цю окупацію – свідоцтво серйозного морального збою не тільки у окремої особистості, а й у цілого суспільства. Ну приблизно так, як якщо б вашу дружину або дочку або сина, щоб бути політкоректним – згвалтували на ваших очах, а ви на наступний день зустрічаєтеся в кафе з родичами гвалтівників, розмовляєте з ними про життя і спортивні досягнення племінників і намагаєтеся не згадувати про неприємний епізод. Адже вам важливо добре провести вечір і вас багато що об’єднує – спільна пам’ять, любов до шашликів і вульгарних жартів, футбол. Ну і, врешті-решт, ви розмовляєте з ними однією мовою, хоча так і не можете навчитися правильно вимовляти звук “ґ”.

Дивна ситуація, правда? Але хіба не так величезна кількість наших з вами співвітчизників ставиться до Батьківщини? Саме так і ставиться. Українська держава – саме держава, а не якісь окремі політичні діячі, партії, інституції – це і є політика, на яку можна не зважати, якщо ти зустрів хорошого друга або подругу, маєш можливість виступити на прибутковому естрадному концерті або вигідно збути свій серіал у ворожу країну – в чому тут “95 квартал” відрізняється від Магучіх, я зрозуміти не можу. Тим часом росіяни – і це теж варто відзначити – мислять зовсім інакше. Для них Росія як така – поза політикою: можна не любити Путіна, але захищати Росію і думати про її інтереси.

І коли українці після нападу Росії на Україну продовжують їздити до Росії на екскурсії і заробітки, обіймаються з російськими колегами, продають серіали тощо для російського суспільства це найкращий доказ, що ніякої України не існує і “хохли” просто придурюються українцями. Тому що – запевняю вас – якби Україна окупувала б Брянську або Курську область, влаштувала б там підвали для патріотів Росії і саджала б людей до в’язниць за те, що вони у себе на балконі вивісили б державний прапор Росії, то ніякі російські спортсмени на Олімпійських іграх зі своїми українськими знайомими не обіймалися б і ніякі російські артисти б на концерти до Києва не їздили б. І це, до речі, не тільки про росіян. І вже точно не про політику. Це історія про почуття власної гідності як такої. І про її відсутність у великої частини наших з вами співвітчизників. Ось просто її немає.

І це – найбільша проблема нашої державності через 30 років після проголошення незалежності України. Я, до речі, не збираюся нікого у цій проблемі звинувачувати. Тому що ця відсутність почуття власної гідності – природний наслідок фактичного колоніального статусу українських земель протягом століть. Колонізатори якраз і були зацікавлені в тому, щоб цього почуття не було, щоб люди просто не помічали його відсутності. Зрештою, це ж Росія протягом століть володіла українськими землями, а не навпаки. І не тільки Росія.

Я просто хочу констатувати факт, який полягає в тому, що якщо ми не подолаємо цю проблему на державному і – що найважливіше – на ментальному рівні – Українська держава так і буде сприйматися як географічне непорозуміння нашими сусідами на Сході і в якості буферної зони нашими сусідами на Заході. І на можливість реального успішного розвитку такої держави ніхто не поставить навіть ламаного гроша.

Віталій Портников

P.S. Щодо скандалу з Беленюком
Отже, мої прогнози справджуються: російська пропаганда дійсно активно готує ґрунт до візиту канцлерки Меркель 22 серпня. «Україна — країна терористів, расистів, фашистського київського режиму, кривавих радикалів і розпинателів хлопчиків в трусиках».
Навіть якщо пані Меркель це все розумно проігнорує, лишиться бекграунд до візиту в європейських ЗМІ («Раша Тудей» і «Спутнік» мають розгалужені зв’язки з європейською пресою, «Газпром» має достатньо об’єктів фінансування і в цій галузі, тож кремлівські пропагандисти прекрасно співпрацюють з тією ж пресою ФРН власне задля політичних потреб Росії). Ну і лишаться провокаційні питання «незалежної преси» на брифінгах.
А що стосується самого інциденту, то, з одного боку, РНБО чи інший орган має подбати про забезпечення наших спортсменів фаховим супроводом (піарник чи «комісар» такий собі — це вже деталі). Спортсмени дійсно не зобов’язані впізнавати в обличчя кожного росіянина чи кремлівського пропагандиста.
А з іншого боку, варто чітко позиціонувати себе щодо скандалу: що влада розуміє — це була цілеспрямована кремлівська провокація (з фотографуванням і розміщенням фото — Скабєєву, гадаю, влаштував би і варіант, якби Беленюк впізнав її і відмовився фотографуватись, все одно роздмухала би скандал). Тому громадяни і влада мають реагувати стримано і намагатись не справджувати сподівань Кремля. Це означає і утримання від хейту на сторінках соцмереж.
І так, я прогнозую, що провокації триватимуть — як на нашій території, так і в Росії «за участі українських агентів», і, можливо, в Європі також. Кремль явно вже зробив висновок, що такий формат провокацій є дієвим.

 

Поделиться:
Загрузка...