Хуцпа — це не просто нахабство. У точному сенсі це демонстративна безсоромність, яка не ховається, а наступає. Слово прийшло через їдиш khutspe, далі — з давньоєврейського / арамейського кореня зі значенням зухвалості, нахабства, безсоромної сміливості; в англійській мові воно фіксується з кінця ХІХ століття й поступово набуло ширшого значення — від грубої зухвалості до “сміливої нахабності”. Значення терміна не позитивне: це не мужність і не рішучість, а саме безсоромність, яка переступає межу нормального морального порядку.
Класичний зміст хуцпи добре передає відомий юридично-моральний парадокс: людина сама створює злочинну або ганебну ситуацію, а потім вимагає співчуття, виправдання або навіть винагороди за наслідки власних дій. Тобто хуцпа — це не звичайна брехня. Брехня ховається. Хуцпа атакує. Брехун намагається приховати провал. Носій хуцпи бере провал, ставить його на сцену й вимагає, щоб публіка назвала це перемогою. Merriam-Webster саме через такий приклад пояснює “монументальну” природу цього нахабства.
Її використовують імперії, диктатури, корумповані режими, олігархи, чиновники, пропагандисти, шахраї й самозакохані управлінці будь-якого походження. У політичній науці її можна описати як поєднання трьох механізмів: інверсії провини, коли винний виставляє себе рятівником; символічного домінування, коли влада нав’язує суспільству свою оцінку реальності; і політичного газлайтингу, коли людину змушують сумніватися у власному баченні очевидного. Merriam-Webster визначає газлайтінг як психологічну маніпуляцію, яка змушує людину сумніватися у власному сприйнятті реальності; у політиці ця логіка працює не з однією людиною, а з цілим народом.
Саме тому хуцпа так добре прижилася в українській владі. Бо Україною надто часто керують не як державою народу-господаря, а як територією, якій можна нав’язати потрібну емоцію замість звіту. І керують не українці. Українець бачить хаос — йому кажуть “стійкість”. Бачить виснаження — йому кажуть “незламність”. Бачить провал — йому кажуть “складна стратегія”. Бачить несправедливість мобілізації — йому кажуть “не розхитуйте”. Бачить нещадну корупцію — йому кажуть “реформи тривають”. Бачить, що війна не завершується, — йому продають черговий “переломний етап”.
Коли було публічно заявлено про 40-денну операцію впливу на Росію “заради спонукання до закінчення війни”, це потребувало не медійного туману, а чітких критеріїв: яка мета, який очікуваний ефект, як вимірюється успіх, що буде визнано невиконанням, хто несе відповідальність за розрив між обіцянкою і результатом. Зеленський справді заявляв про затвердження СБУ 40-денної операції впливу на Росію, щоб спонукати її до завершення війни; деталі при цьому публічно не розкривалися: коли замість підзвітності народу дають фразу, замість критеріїв — емоцію, замість чесного підсумку — самозадоволену інтонацію. Народ платить життям, податками, мобілізацією, бізнесом, дітьми за кордоном, зруйнованими містами, а влада розраховується формулами. “Потужно”. “Контрольовано”. “Історично”. “Ми задоволені”. Це не державне управління. Це риторичне привласнення чужої жертви.
Хуцпа влади проти українців полягає в тому, що українцю залишають обов’язок, але забирають право на контроль. Він має воювати, платити, чекати, мовчати, довіряти, не ставити “неправильних” питань, не псувати міжнародну картинку, не заважати “складним процесам”. А влада хоче зберегти право говорити напівнатяками, не показувати повної ціни рішень, закривати дані, прикриватися війною, ховати відповідальність за патріотичною декорацією й вимагати нового кредиту довіри після кожного провалу.
Український національний інтерес із цим несумісний. Якщо народ є господарем держави, влада не має права продавати йому риторику замість результату. Якщо держава вимагає від українця життя, вона зобов’язана дати йому правду. Якщо чиновник називає операцію “примусом до миру”, він має після визначеного строку показати не позу, а звіт: що виконано, що не виконано, яка ціна, чому війна триває, хто відповідає, що далі.
Хуцпа небезпечніша за звичайну брехню, бо вона не просто приховує реальність. Вона принижує людину, змушуючи її робити вигляд, що вона не бачить очевидного. Вона каже українцю: ти бачиш несправедливість, але назвеш це необхідністю; ти бачиш провал, але назвеш це етапом; ти бачиш виснаження, але назвеш це незламністю; ти бачиш, що тобою користуються, але ще й подякуєш.
Ось чому боротьба з хуцпою — це не мовна гра і не психологічна образа. Це частина української доктрини національного інтересу. Українці мають перестати бути аудиторією політичного спектаклю. Вони мають бути власниками держави. А власнику не продають лозунги. Перед власником звітують.
Хуцпа закінчується там, де починається українська гідність. Там, де влада більше не може назвати провал “стратегією”, брехню — “комунікацією”, корупцію — “процедурою”, клан — “командою”, а виснаження народу — “стійкістю”.
Українці надто дорого платять за цю державу, щоб дозволяти владі розраховуватися з ними словами.
