«Страхом смерті не можливо оволодіти. Але до нього можна звикнути та з часом ігнорувати», – десь на передовій Донбасу серед глибокої ночі каже піхотний снайпер. Він паралельно зі мною пише нашу розмову на диктофон, тому що майже нікому не довіряє. Я ж намагаюся зафіксувати його хоча б у пам’яті – фотографувати обличчя чи детально описувати зовнішність цього військового категорично заборонено.
Монолог одного з найефективніших снайперів ЗСУ.
«Піони»
«Я, – розповідає військовий, – свого часу уникнув строкової служби, тому що імітував в аспірантурі наукову діяльність. Але високоточною зброєю цікавився завжди і у комісаріат пішов без запрошення. Хотів бути снайпером, проте, мої побажання не врахували – по мобілізації відправили служити в артилерію. Друзі відмовляли, навіть цілі диверсії мені влаштовували. Але я, зізнаюся, прагнув помсти – був злий через анексію Криму і наші втрати на Сході. Щоб зважитися піти на фронт, у цивільному житті довелося загинути.
Перший рік на війні показав мені, що я не всесильний. Що сталь набагато твердіша за людське тіло
Перший рік на війні показав мені, що я не всесильний. Що сталь набагато твердіша за людське тіло. Що після перших 100 пострілів з самохідної гармати «Піон», калібру 203-мм і з вагою порохового заряду близько 30 кг, голова в принципі не перестає боліти. Що армійська техніка потребує ремонту. І, якщо ти хочеш воювати, ремонтувати доведеться самотужки. Наприклад, «Піони» ми «крутили» власноруч: з двигунів деяких з них у прямому сенсі слів росли дерева.
Після демобілізації я намагався повернутися до цивільного життя. Проте швидко зрозумів: поки на сході «двіж», не зможу спокійно перебирати в офісі папірці. Так іще раз прийшов до комісаріату: цього разу, – сказав, – я йду на контракт, і сам диктуватиму умови – буду снайпером.
Між вітром та везінням
Як зараз чимало наших дійсних офіцерів, про реальний снайпінг я спочатку знав небагато. Надивився фільмів, був захоплений «військовою романтикою». Ось, ти у кікіморі підповзаєш до ворога на кількасот метрів, вичікуєш, робиш один-єдиний, але точно влучний, постріл, і, з виглядом переможця, повертаєшся на базу. Насправді ж так буває вкрай рідко.
Військовий снайпінг – це бруд, холод, спека, комарі, гадюки, кліщі, пацюки і маса промахів. Особисто для мене – це мистецтво впевненого й влучного пострілу на великих дистанціях, яке досягається роками тренувань, десятками тисяч випущених набоїв, безперервним «допилюванням» зброї і значними інвестиціями. Інвестиціями і стараннями, які фортуна, врешті, може помножити на нуль.
Якщо стріляти на 2500 метрів, то висота траєкторії польоту кулі приблизно така ж, як і висота 18-поверхового будинку
Так, інколи ледь помітний вітер може зіпсувати навіть дуже вдало підготовлений постріл. Якщо, наприклад, стріляти на 2500 метрів то висота траєкторії польоту кулі приблизно така ж, як і висота 18-поверхового будинку. Для влучності на такій відстані потрібно враховувати навіть поправку на обертання Землі за час, поки летить куля.
На початку я працював зі снайперською гвинтівкою Драгунова (СГД). Друзі та волонтери (за що я їм невимовно вдячний) допомогли придбати приціл, метеостанцію і далекомір (пристрій для визначення відстані. – Ред.). Я багато експериментував з СГД (загалом з усіх гвинтівок, що мав, завжди намагався витягнути максимум), і, врешті, ми з напарником діставали 1300 метрів. Для розуміння: зі снайперською гвинтівкою Драгунова, в середньому, працюють на 600-800 метрів.
Завдячуючи школі снайперів у Навчальному центрі «Десна» і меценатам, які допомагають ЗСУ, зараз я працюю на дистанціях понад 2000 метрів. Маю гарну зброю та майже усе необхідне спорядження. Звісно, все ще є деякі незначні проблеми, як от далекобійні лазерні далекоміри, але загалом із 2014 роком годі й порівнювати. Відстань й досі часто доводиться визначати по карті. А відстань по карті – завжди похибка. А похибка у 10-20 метрів – це значний промах.
«Все минає, і це теж мине»
Особисто мені перший постріл вдався морально важко. Як не крути, ти все-таки стріляєш у живу людину. Тоді я, пам’ятаю, працював на короткій дистанції. Був у «лежанці» і побачив, як щось відблискує. Вірогідно, це була оптика, і мене тримав на мушці снайпер бойовиків. Тоді я першим натиснув на курок. Чи поцілив? Точно невідомо. Але відблискувати перестало.
Важко також було вперше вгамувати страх. Коли засікають снайпера, по ньому нерідко починають валити з мінометів. За таких обставин правильно перечекати і навіть не намагатися бігти. Коли вперше потрапив у таку ситуацію, не побіг, у першу чергу, тому що мене просто заціпило. Тепер же, коли перечікую, кажу собі подумки: «Все минає, і це теж мине». Заспокоює.
Я вважаю: якщо снайпер і повинен загинути, то від рук іншого снайпера
Я вважаю: якщо снайпер і повинен загинути, то від рук іншого снайпера. При цьому, снайперські дуелі, про які так багато говорять у фільмах, на Донбасі – радше, міф, ніж реальність. Особисто у мене щось схоже на дуель було усього раз на відстані приблизно у кілометр. Я мав набої калібру 7,62 мм. Противник – калібру 12,7 мм. Я знайшов його завдяки тепловізійному прицілу, проте, не хотів це викривати, і стріляв у відповідь – так, щоб снайпер бойовиків думав, що я орієнтуюся не на тепловізор, а на спалахи після його пострілів. Все закінчилося тим, що я вистріляв п’ять магазинів набоїв, плюнув, зібрався і повернувся на базу. В той вечір ми просто кидали одне одному «пульки» – така собі гра без переможця і переможеного.
У «дирочку»
Найважчими у плані досяжності є завдання, коли потрібно лізти «в мінус» чигирями та болотами. При цьому, необхідно нести на собі цілу купу спорядження в кількадесят кілограмів. Плюс на такі операції разом зі снайпером або парою снайперів виходить група прикриття. І тоді вже потрібно відповідати не тільки за власне життя, а й за їхні.
Якось ми у такому складі зайшли на два кілометри «в мінус» і підійшли до противника на 200 метрів. Лежимо, спостерігаємо. Аж тут підповзає кулеметник, який прикривав спину, і зі здоровенними очима шепоче: «Щойно за нами пройшла група. Четверо у російській «цифрі». Пощастило, що кулеметник тоді не відкрив вогонь: якби стався контакт – ми могли б не повернутися. Наше завдання – знищувати противника на дальніх дистанціях і уникати ближніх контактів.
У плані професійності, якщо так можна сказати про снайпінг на війні, найважчими є постріли на великі дистанції. Перед тим, як зробити один влучний постріл на два кілометри і більше, потрібно, умовно, 100 разів потрапити у «дирочку» – так снайпери називають влучний постріл по мішені, коли усі кулі залітають в один отвір, зроблений першою кулею. І цього досягнути, повірте, дуже складно.
У 2017 році снайпер з Канади встановив в Іраку зараз абсолютний рекорд – у бойових умовах він потрапив у ціль на відстані 3 540 метрів
У 2017 році снайпер з Канади встановив в Іраку зараз абсолютний рекорд – у бойових умовах він потрапив у ціль на відстані 3 540 метрів. Звісно, колезі пощастило з погодою і місцевістю, а також із гвинтівкою, оптикою та набоями. Але все одно: щоб так стріляти, необхідно мати неабияку майстерність. Чесно, я би хотів досягнути такого ж рівня. Але зараз, поки що, наближаюся лише до попереднього рекорду, встановленого британцем, чия ціль знаходилася на відстані 2 475 метрів.
Багаж душі
Насправді кожне бойове завдання унікальне. Якщо ти виконав його успішно – запам’ятаєш, як це було. А потім буде ще один успіх, і старий забудеться. Кажуть, наша пам’ять стирає все неважливе. Так от я мало що пам’ятаю – жах війни витісняється сам собою. А можливо це наслідки контузій. Мені, на щастя, не сняться мої цілі.
Коли ще працював на коротких дистанціях, бувало, дивлюся у приціл, і про себе звертаюся до цілі: «Що ти тут робиш, дебіл? Нащо прийшов на мою землю? Був би вдома – жив би».
Чи точно я приніс користь? І як тепер дивитися в очі хлопцям, які вивозили своїх поранених товаришів? Що б ви сказали снайперу, якби були на місці побратимів загиблих та поранених?
Але найпаскудніше і найважче було після тих разів, коли я відпрацьовував в районі наших опорних пунктів, перечікував, збирався та йшов на базу. А потім на моїх очах наш «опорник» зрівнювали з землею, були втрати, у тому числі, безповоротні. Так, моя робота на тій ділянці і в той час була ефективною й необхідною. Але, чи варто було? Чи точно я приніс користь? І як тепер дивитися в очі хлопцям, які вивозили своїх поранених товаришів? Що б ви сказали снайперу, якби були на місці побратимів загиблих та поранених?
Ось це розриває зсередини. Але, як би сильно не рвалося назовні – висповідатися я, певно, не зможу ніколи. Просто є речі, які не передати жодною відвертою розмовою і не висловити жодними словами».
