В умовах нормального розвитку, який було зруйновано голодом, війнами та масовими репресіями, українці могли б стати стомільйонним народом
Щороку у третю неділю травня Україна відзначає День пам’яті жертв політичних репресій. У цей день в Україні згадують численних жертв сталінського терору, який мав масовий характер і особливо вдарив саме по українських землях.
Жертвами масових репресій стали політичні та громадські активісти, військові, діячі культури. Терор торкався безмежної кількості родин, які не мали стосунку до політики, не цікавилися нею та жили звичайним людським життям.
Укази Кучми та Ющенка
День пам’яті жертв політичних репресій не одразу з’явився у календарі пам’ятних дат незалежної України.
31 жовтня 2000 року указом президента Леоніда Кучми День пам’яті жертв голодоморів, який відзначався кожної четвертої суботи листопада, було перейменовано на День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Однак згодом було вирішено, що таке поєднання двох різних за змістом пам’ятних дат є неточним.
Тому 21 травня 2007 року указом президента Віктора Ющенка дні пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій було розведено у часі. Також таке рішення було пов’язане з великою увагою, яку приділяв Ющенко тематиці Голодомору. Ця увага вимагала розділити тематично згадку про Голодомор та про масові репресії, які відбувалися того ж часу.
Тож третя неділя травня була встановлена як День пам’яті жертв репресій. Традиційно в цей день вище керівництво України покладає квіти до національного меморіалу «Биківнянські могили» під Києвом. Биківня була одним з місць масових розстрілів під час сталінських репресій.
Трагедія Миколи Скрипника
Коли ми згадуємо про жертв сталінських репресій у політичному середовищі, то йдеться насамперед про представників українського націонал-комунізму. Це була цікава суспільно-політична течія, яка намагалась поєднати боротьбу за пролетарську революцію зі спробами українського національного відродження. Історично така ідея була приречена на поразку, що й сталося на початку 1930-х років.
Одним із найяскравіших представників та неформальних лідерів українських націонал-комуністів був Микола Скрипник. Він займав посаду наркома освіти Радянської України, але робив заяви, які навіть виходили за межі суто освітянських питань. Скрипник, зокрема, порушив питання про приєднання до України територій Радянської Росії, населених українцями.
Скрипник піддавав критиці сталінську тезу про неминуче загострення класової боротьби, яка була якраз підставою для проведення масових репресій. Під час обговорення проекту закону про землекористування Скрипник виступив проти того, щоб земля вважалася власністю всього Радянського Союзу. На його думку, земля мала бути власністю окремих республік.
Під час Голодомору Скрипник виступив проти застосування надзвичайних заходів щодо селян. Однак тоді він вже залишився без політичної підтримки, що прискорило трагічну розв’язку.
На початку 1933 року Сталін розпочав різке згортання політики українізації. Скрипника було знято з посади та піддано агресивному цькуванню. 7 липня 1933 pоку Скрипник застрелився, побачивши поразку своїх намагань поєднати боротьбу за Україну з бажанням зберегти її у складі СРСР.
Розстріляне відродження: війна Сталіна проти українських митців
Ще до розгрому українських націонал-комуністів сталінський режим почав знищувати представників творчої інтелігенції, яких зараз відносять до «Розстріляного відродження».
У 1929-1930 роках в приналежності до видуманої спецслужбами націоналістичної організації «Спілка визволення України» було звинувачено 45 провідних вчених та письменників, зокрема Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка.
Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості, радянська влада перейшла потім до широкого наступу на творчу еліту .
На другому етапі репресій, який почався 1934 року, переслідувань зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Головним приводом для арешту були звинувачення у нібито приналежності до таємних антирадянських організацій.
Кульмінацією цих подій стало 3 листопада 1937 року, коли на честь 20-ї річниці Жовтневого перевороту у Соловецькому таборі особливого призначення було розстріляно більше сотні представників української інтелігенції.
Серед них були Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий та багато інших. Саме тоді українське Відродження стало розстріляним.
На третьому етапі сталінських репресій проти інтелігенції (1937-1938 роки) 130 українських письменників було розстріляно, 11 – вчинили самогубство, 119 було заслано в табори.
Биківнянські могили
Як ми вже згадували у статті, одним із символів сталінських репресій стало селище Биківня під Києвом.
Біля цього селища у 1930-х роках таємно здійснювались масові поховання осіб, репресованих органами НКВС. За різними даними, у Биківнянському лісі поховано близько 100 тисяч репресованих.
Ексгумація тіл у Биківнянському похованні
На сьогодні, за виявленими і опрацьованими співробітниками СБУ архівними документами, встановлено прізвища понад 14 тисяч осіб.
Радянською владою всю інформацію про поховання у Биківні було засекречено і проведено розслідування, метою яких було довести, що до цих злочинів причетні німецькі окупанти. Три державні комісії 1945, 1971, 1987 років оголосили про те, що у Биківні поховані жертви гітлерівського терору.
Однак суспільно-політична ситуація змінювалась і четверта державна комісія у липні 1989 року визнала, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій.
30 квітня 1994 року відбулося відкриття Биківнянського меморіального комплексу. 22 травня 2001 року уряд схвалив постанову «Про створення державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».
Вбиті покоління
Український історик Станіслав Кульчицький оцінює демографічні втрати України у першій половині ХХ століття приблизно у 15 млн людей. Йдеться про осіб, які загинули або були примусово депортовані за межі Батьківщини.
Для населення України, яке у межах сучасних кордонів на 1914 рік не перевищувало 40 млн, втрати такого масштабу катастрофічні.
1959 року всесоюзний перепис населення показав, що Україна має 41,9 млн громадян, тобто лише тоді було перевищено рівень чисельності, котрий існував до Першої світової. Отже, на відновлення кількості населення пішло 45 років.
За переписом 1989 року чисельність населення України досягла 51,7 млн. Приріст склав 10 млн осіб за 30 років, хоча рівень народжуваності вдвічі скоротився порівняно з довоєнним.
Слід врахувати, що коли людина гине у молодому віці, то не народжуються її діти й онуки. Тому прямі й опосередковані демографічні втрати України від сталінського терору та війн у той період можуть сягати 45 млн. Як вважають фахівці, в умовах нормального демографічного розвитку українці могли б стати стомільйонним народом.
ЮРІЙ КОРОГОДСЬКИЙ
