Я командир взводу 9 місяців. Безперервно на фронті. В моєму взводі лише чоловіки, мої колеги, командири взводів та рот, з якими я найбільше комунікую (я працюю в найгарячішій до 5 кілометрів зоні дальності від ворога), також чоловіки. За весь час я зустріла одного командира нижньої ланки — жінку (командири взводів — це командири безпосередніх бойових зіткнень). Тому, певно, я багато можу сказати про сексизм і дискримінацію жінок на своєму прикладі? Але не буду, бо цього не було!!!
Тому я краще розкажу про чоловіків-військовослужбовців. Бо я їх добре пізнала, і не було у мене проблем на службі, бо я жінка. Почнемо з того, що на смертельні завдання мене і мій взвод посилали зовсім не оглядаючись на те, що командир — жінка. Посилали, і не раз… Дискримінації не було жодної. Навіть навпаки, якщо ми були новенькі на ділянці фронту — посилали в першу чергу, ми сміялися, що так тому, що «не жалко».
Щоб ставало «жалко», треба було заслужить живучістю і результатами.
Знов-таки, на «смертельні завдання» я, командир, завжди йшла особисто. Було багато позицій, де треба було бути лише вдвох. 19 осіб взводу, а це завжди була я і хтось зі взводу.
Тому-то я і командир взводу… І мої хлопці пишаються таким командиром, і їм байдуже, що я жінка. Бо командир нижньої ланки повинен бути таким. Він працює більше всіх, він ризикує більше всіх, він добре володіє зброєю свого взводу, його поважають за інтуїцію, і він доводить, що життя особового складу його взводу для нього найголовніше. І тоді, повірте, особовий склад буде поважати і виконувати команди свого командира, чи жінка, чи чоловік — це байдуже.
І, звісно, командир мусить ще й бути щасливчиком, мати військову вдачу і удачу. А чоловік це чи жінка, вже стає другорядним. А сексизм взагалі здається чимось далеким, з іншого гламурного світу.
Командиром низової ланки бути важко. Немає в кого відпроситися зробити манікюр. Сама собі не дозволю. Ситуація на фронті міняється щодня, треба її відчувати, відлучився — втратив зв’язок, передбачати стає важко.
Тому з усього взводу я найменше дозволяю собі від’їхати в тил. Зізнаюся (жінки, мабуть, будуть в шоці), було таке, що 3 тижні я не могла дозволити собі помити голову… про деякі «секрети» гігієни я під тортурами не розкажу… соромно.
Краще розкажу про чоловіків… на війні.
Вони такі молодці! Вони справжні чоловіки. Вони роблять важку роботу, вони залишаються джентльменами, з ними легко… Одне: командир-жінка не повинна на них кричати. Чоловіки є чоловіки… Вони цього не люблять. В мене поки що не виходить, але я вчуся. Чоловіки не сприймають жіночий крик… В усьому іншому вони чудові (хіба що в побуті свині, найчастіше я кричу через це))), хоча мама мені завжди говорила, що я свиня, але я виявилася не свиня порівняно з хлопами мого взводу).
А тепер про секс, сексизм і календар «5 каналу». Такий календар — це добре.
Бо переважна більшість військовослужбовців — чоловіки. Це факт! Ми ж хочемо, щоб армія була боєздатна? Сексуальна енергія чоловіка — агресивна, переможна, самоствердна, мужня. Це чоловічі крила. Вона потрібна нашим воїнам для перемоги. Її рівень треба підтримувати. Так, чоловіки пліткують про секс і жінок, і це дає їм силу і сміливість. Все, що дає силу воякам — це добре…
Так, багато розмов про це у військових колективах. От і добре… Я спочатку червоніла, а потім оголосила конкурс найнепристойніших анекдотів. Потім звикла, мене не стидаються…
Я ніколи не провокую, як жінка, але я ніколи не намагаюся бути схожою на чоловіка. Я просто своя… і знаю купу непристойних анекдотів)))) І з радістю приймаю у подарунки плюшевих ведмедиків і букети троянд, зірваних на клумбах…
Бо як хитра жінка я знаю: все, що добре для бойового духу мого взводу це — добре.
А взагалі, військові — найбільш вразливі та ніжні чоловіки. Так, вони мало бачать своїх дружин, але як вони їх люблять! Романтики. Красуня, що чекає лицаря на вежі — це їх мрія. Вони готові вбити дракона і стати на коліна перед брамою своєї принцеси. Вони дзвонять по телефону до жінки, як до такої принцеси… Провести єдину ніч з нею для них — найбільше щастя… Дружина — це для них сонце, навколо якого крутиться світ… Військові вміють кохати… і цінують чекання.
Як жінка скажу, для них навіть потиск руки багато значить… навіть погляд.
Була якось на зібранні командирів перед атакою на Архангельське. Архангельське — це був смертельний номер… Погане село, поганий рельєф… Нас зібрали пару десятків командирів, щоб спланувати штурм… Всі були напружені, але гонорові. Я була єдиною жінкою в цьому квітнику бойових командирів, в основному взводних — танкісти, снайпери, мінометники… Колоритні, як індійці чи скіфи, літо, спека, голі передпліччя, татуювання, дорогі ножі, потерті бандани, багаті ланцюжки, вилиняла форма і брудні руки… Лицарі смертельної сірої зони… Ну, і я така сама. Приїхала на байку у в’єтнамках…
Кімната маленька, задушлива, карта на підлозі, ми навколо неї. Командир Шульц питає і погоджує, хто що робить…
До мене проштовхується капітан і шепоче: «Хоч постою біля жінки…». Нахабно стає поряд, плече до плеча. І так стоїмо і обговорюємо це кляте Архангельське. А він мені очками стріляє, ледь не муркоче. Сексизм?!
Ні!!! Це було щиро… і не заважало справі. Бо завтра ми пішли у бій, кожен окремо і всі разом… Ми, військові, живемо одним днем. Особливо якщо це день напередодні штурму Архангельського. Навпаки, це до біса романтично — постояти так плече до плеча… і подумати, що життя — чудова штука, і в ньому стільки всього хорошого є… і треба вижити і перемогти.
Отож, я багато чого переосмислила і не стидаюся бути жінкою і командиром ЗСУ одночасно. А ось вам фото. Якщо мої командири це на стіну повісять, я знаю, вони все одно посилатимуть на смертельні завдання. Посилатимуть з любов’ю, ну і супер. А якщо це фото ще й надихатиме інших бити ворога, то ще краще)
Тетяна Чорновол
