Росіянин думає не про себе, а про силу держави, яка здатна підкорювати і принижувати інші народи. Для українця держава — лише можливість забезпечити його власну свободу і добробут
У радянські часи чергову річницю Жовтневого перевороту в Петрограді в усіх союзних республіках відзначали абсолютно однаково, шаблонно — як велике свято, яке продовжилося «тріумфальною ходою Радянської влади».
За рамками цих святкувань залишалось те, що історія народів, які складали Російську імперію, пішла різними дорогами навіть не з жовтня, а з лютого 1917 року. Те, що більшовики єдність цієї імперії забезпечували навіть не ідеологією, а кров’ю.
І те, що сама ця нелюдська ідеологія в результаті розвитку нової держави перетворилася в обкладинку для традиційного великоросійського шовінізму. І ми продовжували жити у фальсифікованій, вигаданій історії — і у фальсифікованій, вигаданій реальності.
Саме Жовтневий переворот 1917 року був подією, яка підкреслила відмінність доль росіян і українців, відмінність їхнього минулого і майбутнього.
До жовтня в українських політиків, які думали про перспективи свого народу, ще залишалася надія на знаходження компромісу і взаєморозуміння з російською демократією, на якийсь особливий статус України в новій демократичній державі.
Після перевороту всі ці надії зникли — стало ясно, що відбувається зіткнення зі злом, яке не хоче ніяких компромісів, яке прикривається красивими гаслами про хліб і мир — але несе з собою голод і війну.
Не випадково проголошення державної незалежності Української Народної Республіки було реакцією саме на жовтень, а не на лютий 1917 року. Реакцією не на революцію, а на бандитський переворот — тому що те, що сталося у жовтні в Петрограді, ніякої революцією і навіть повстанням не було і більшовики самі довгий час визнавали цей незаперечний факт.
Про те, чому сталася ця розбіжність доль, можна сперечатися довго, але найголовніше, як на мене — це зневага до імперії і пов’язаного з нею рабства. Те, що для росіянина досі — головне історичне досягнення, для українця — символ гноблення і деградації.
Росіянин думає не про себе, а про силу держави, яка здатне підкорювати і принижувати інші народи — і ця сила компенсує його власні приниження і безпорадність.
Для українця держава — лише можливість забезпечити його власну свободу і добробут. Це — два світи. Світ тих, хто пішов з Єгипту за Мойсеєм і світ тих, хто залишився доживати своє в ланцюгах і кайданах — але в гордості за фараонів, піраміди і гарантовану юшку.
Між цими світами немає і не може бути нічого спільного і близького. Близькість виникала тільки тоді, коли армія рабів перемагала вільних людей. І близькість може з’явитися тільки тоді, коли сусіди відмовляться від обожнювання рабства, коли вони зрозуміють, що людина — особистість, а не гвинтик в державній машині, коли вони навчаться поважати не Леніна, Сталіна чи Путіна, а себе самих.
Тільки тоді у росіян з’явиться можливість усвідомити, чим насправді було потворне чудовисько, яке виникло на руїнах Російської Імперії в жовтні 1917 року.
Тільки тоді наші сусіди зрозуміють, що українські лютий 1918 року, серпень 1991 року і лютий 2014 року були не випадковістю, не змовою проти імперії, не «русофобією», а тим природним людським прагненням до свободи, якому росіянам тільки належить навчитися.
