Сьогодні країна перебуває у лихоманці президентських виборів. А тому мало хто задумується, а що ж буде після них. В пароксизмі протистояння забувається про все – в тім і про майбутнє. Головне перемогти і урвати якийсь шматок чи комусь щось нарешті довести. Заруба і взаємна ненависть вже стала небезпечною для існування України як держави. Всі воюють з усіма. Без правил.
Ну добре. Хтось та виграє.
Виграє хтось з основних претендентів. А їх, хай вибачать інші, деяких з яких шаную, є троє – Володимир Зеленський, Петро Порошенко, Юлія Тимошенко. Тут вони стоять у порядку рейтингу, який є на даний момент, але який зовсім не є остаточним.
Уникатиму характеризування кожного з них і тієї України, яку вони будуватимуть. В цих своїх міркуваннях я хотів би спробувати побачити розклад сил у майбутньому українському політичному просторі десь через рік. Пишу – у майбутньому українському політичному просторі – з зауваженням – якщо він буде.
Тобто одразу маємо усвідомити, що щонайперше подальші сценарії проведення виборів і імплементації їхніх результатів у життя є два:
Перший – відносно мирний, коли всі учасники виборів так чи інакше, з опором чи ні, під внутрішнім і зовнішнім тиском визнають його результати і перейдуть до облаштування українського політичного простору, признавши право переможця;
Другий – катастрофічний, коли один, а може і не один з претендентів не визнає вибори, перейде до організації чергового Майдану, у протистояння втрутиться режим Путіна, відхопивши наступний шмат України – і фронт стоятиме десь на Захід від Харкова та Мелітополя, під Дніпром. Що діятиметься з нашими західними кордонами – не відомо.
Це не Київ а Алеппо у виконанні Путіна
Але припустімо, що найгірших сценаріїв не буде. Хоча прекрасна картина Алеппо, яку Путіну дозволили сформувати (таки дозволили своєю вічною стурбованістю) різні адміністрації США та ЄС у кожного з нас має стояти перед очима, коли йтимемо на вибори. Бо прекрасна картинка донецького аеропорту нами активно випирається з пам’яті – ігнорується. Хоча для Путіна різниці між київським та донецьким аеропортами ніякої.
Отож, розгляньмо цивілізовані, відносно мирні сценарії:
Допустимо мудрий український народ вибирає президентом Володимира Зеленського
Зеленський не має ні партії, ні консолідованої групи керівників різних рівнів. Така собі голова без тулуба, ручок та ніжок. Заповнити широченні обрії чиновничих вакансій найрізноманітнішого рівня своїми людьми у нього немає. А державний апарат, ой, як вміє, перетворити такого завішеного у повітрі керівника будь-якого рівня у маріонетку чи паяца. Це свого часу сталося з Віктором Ющенком, якого Юлія Тимошенко так само підвісила у повітрі і перетворила на декоративну фігуру. І Коломойський тут не допоможе. Бо кадрів і у нього не багато, а кадри, як відомо, вирішують все. Які дії вчинятимуть ті надпотужні групи інтересів, які гуртуються довкола Порошенка і Тимошенко. Спеціально пишу – не Порошенко чи Тимошенко – а саме групи інтересів, а це спільноти, які, подобається це кому чи ні, володіють своїми кадровими потенціалами і можуть, правда різною мірою, блискавично змінити політичний ландшафт. Таку блискавичну зміну політичного ландшафту здійснив свого часу Янукович і Партія регіонів. Отож колективні Порошенко і Тимошенко зроблять все, а це не важко, щоб до парламентських виборів перенести центр прийняття політичних рішень у Верховну раду та Уряд, який вона ж контролюватиме. При цьому Тимошенко може зробити спробу все ж погодити інтереси з Коломойським. Що, зрештою, можливе. І тоді колективний Порошенко змушений буде перейти в опозицію. Тобто за умови обрання Зеленського Україна перетвориться у чисто парламентську республіку з декоративним і безсилим президентом. І це в умовах війни, коли країна потребує центру прийняття швидких, а не розмазаних по фракціях і сесіях рішень – не забуваймо – всі ці процеси супроводжуватимуть дії Путіна. Не слова, а дії. В умовах такого паралічу української державної машини слід очікувати подальшого здійснення планів Путіна по поступовому і територіальному, і політичному поглинанню і повільному перетравленні України. Вибір Зеленського не запобігає, а стимулює подальші агресивні дії Путіна.
Допустимо мудрий український народ вибирає президентом Петра Порошенка
Цей вибір повністю залишає за бортом політику Зеленського, бо він явище у політиці і несамостійне і випадкове. Однак не залишає поза політикою Юлію Тимошенко. Допустимо, що вона не піде на розгортання чергового Майдану, криптовійськового протистояння воєнізованих формувань, які з нею афіліюватимуться, а вони є, і вони у стартовій позиції – і це, на жаль, українська реальність. Допустимо, що вона не апелюватиме до державних українських силових відомств, які, як бачимо по-різному бачать свою лояльність державі… Звісно, вона всі сили прикладе до того, щоб восени сформувати у наступній Верховній раді надпотужну фракцію та об’єднання фракцій. І таким чином, вона спробує так само, якщо не підвісити президента Порошенка у такій гротескній формі, як це можливо зробити із Зеленським, то істотно збалансувати його впливи. Після мегатон фейків і компромату, які вивалюють у публічний простір парламентський політичний реванш Тимошенко більш ніж реальний. Яку позицію займе вона щодо дій президента Порошенка відомо – рішучу і жорстку. Отож, можемо отримати так само параліч влади, проте частковий, бо такої потужної парламентської підтримки Порошенку, як є сьогодні, у наступній Верховній раді навряд чи вдасться забезпечити. Однак, при цьому збережеться не лише гібридна війна, але й гібридний мир. Ну от як нам всім не хочеться перемоги, чистої і прекрасної – ми маємо гібридний мир, мир, в якому ніхто не бомбить Києва чи Львова, де може виглуплятися якась maruv – ми не цінуємо тієї розкоші обпльовувати один одного сидячи на диванах перед телевізорами через цю maruv – а могли б мерзнути разом з дітьми та убогими клунками на західних кордонах України, як сирійці, втікаючи від «освободителей» та ракетних обстрілів. Так, це мир корумпований, так, гинуть наші воїни, так, ми не можемо дати ворогу по зубах як належиться – це мир гібридний, але мир. Такий самий мир має і Ізраїль. Теж з корупційними скандалами, теж гинуть хлопці… Ні Ізраїль, ні ми його не обирали, але на разі нічого іншого не маємо і не швидко матимемо. Ізраїль виборює справжній мир сімдесят років – три покоління… На жаль. Що зовсім не означає, що ми повинні змиритися з тими перекосами часу президента Порошенка, які так опукло показала нам ця виборча кампанія. Та вибір президентом України Петра Порошенка блокує широкомасштабні анексії Путіна. Путін і далі руйнуватиме Україну зсередини – як і сьогодні. Однак цей гібридний мир відкриває Україні часову перспективу і далі продовжувати формувати своє європейське майбутнє – так з усім тим, що нас так втомило, проте йти далі обраним курсом. Довгим шляхом у дюнах…
Допустимо мудрий український народ вибирає президентом Юлію Тимошенко
Знову ж Зеленський шансів не матиме. Тимошенко він як популіст не потрібний. Тай Коломойський їй ні до чого. Хіба що підімне його фракцію у наступному парламенті. Не думаю, що Порошенко, колективний Порошенко, піде на організацію якогось Майдану. Колективний Порошенко спробує сформувати у Верховній раді велику фракцію. Звісно, вона буде рихлою і неконсолідованою. Однак буде. Вона буде суперничати з більш консолідованою і чималою фракцією Тимошенко – тут дисципліна буде, як завжди, залізною. Інтрига полягатиме тільки у тому, чи зможе колективна фракція Порошенка стати істотною противагою президенту Тимошенко. Тут я б поставив багато знаків запитання, бо БПП дуже вже мозаїчне. Якщо ні – то Тимошенко прийде надовго. У моїй віковій перспективі – назавжди. Однак є інше запитання – а якою буде її політика щодо ЄС, США, та Росії? Якщо щодо Росії її позиція на ділі, а не на словах, не буде однозначною – за формулою «перемога і все», то це рано чи пізно призведе до внутрішнього вибуху – в Україні вже є доволі потужні верстви населення, які не потерпять зміни курсу держави на проросійський – як би його не маскували. Тимошенко не дуболом і боягуз Янукович. З іншого боку Тимошенко, як політик вкрай прагматичний, могла б проводити і прозахідну політику, однак щось там не спрацьовує. Не ті цінності чи що. Чи щось знають. Одним словом – непонятка. Тому при Тимошенко ми знову ходитимемо в тумані невизначеності – не то красиві, не то розумні – ходитимемо по лезу бритви. Як при президенті Кучмі. Нас заставлять бродити у тумані – і Путін, і Захід. Не смертельно. До часу. Буде наростати те, що ми ненавидимо найбільше – наша втома від самих себе і свого отакого кружляння у тумані невизначеності – як Білорусь. Чи буде при президенті Тимошенко активна інтервенція та анексія наступних територій? Не думаю. Путін сподіватиметься на те, щоб домовитись з Тимошенко – з радістю «поверне» ОРДЛО. Правда про Крим назавжди забудуть – це базова умова будь-яких перемовин з Путіним. І всі будуть задоволені, особливо у ЄС – стурбовано задоволені. І далі пострілюватимуть на тому східному фронті, як і тепер. Та Україну розриватиме зсередини. І не тому, що це буде інспірація Путіна, а тому, що дійсно в Україні дійде до логічного завершення розділення води та олії, людей, які бачать, попри все, своє майбутнє в Європі, які смертельно втомилися, і тих, які в цьому не переконані. І ми знову вийдемо на нове коло справді внутрішнього протистояння. Це якщо Тимошенко так і не знайде порозуміння з Заходом і не піде рішуче західним курсом. Чи це можливе – судіть самі. А тут підіспіють нові покоління, які ще не умивалися кров’ю на Майданах – от і буде нагода – кожному поколінню своя революція. Але це років десь так через десять-п’ятнадцять. А реальна окупація Криму та Донбасу продовжуватиметься – навіть, якщо те ОРДЛО ввібгають в Україну. Путін звідти не піде. Тобто Путін буде пробувати перетравлювати Україну зсередини – повільно, проте невідворотно.
Отож, спокою не очікуймо. І не потрібно один одного звинувачувати в тому, що дожити спокійно нам не вдасться. На жаль Україна опинилася не у тому місці, і не у тому часі, щоб очікувати на справжній мир. Тож, вибираючи думаймо. І будьмо реалістами, а не мрійниками чи злостивцями.
Головне не зірватися у широкомасштабну війну – і між собою, і з Путіним. А це більш ніж реально.
