Звернення українського президента, парламенту України і духовенства до Константинопольського патріарха із проханням про визнання автокефальної православної церкви в Україні виводить на перший план у протистоянні з сусідньою країною вже не президента Володимира Путіна, а московського патріарха Кирила.
І, звичайно ж, об’єднує зусилля російської держави і церкви у прагненні не допустити української церковної самостійності.
Для Кирила це – не тільки релігійне питання, а й питання політичного виживання. Московський патріарх спробував приміряти на себе роль «збирача земель» задовго до того, як це вирішив зробити президент Путін. Після обрання патріархом Кирило, колишній глава церковної дипломатії, оточив свій трон прапорами всіх країн – колишніх радянських республік. Жоден російський президент навіть зараз не може дозволити собі подібний демарш. Інша справа – патріарх.
У цих чужих прапорах при патріаршому троні є своя, глибока символіка, яка суперечить традиціям світового православ’я. Якщо ми уважно подивимося на його карту, то побачимо: майже всюди кордони самостійних церков збігаються з межами самостійних держав! Майже всюди – але тільки не в колишньому Радянському Союзі і не в колишній Югославії! РПЦ не хоче йти не тільки з України, а й з Білорусі, Молдови, країн Балтії. Сербська православна церква опирається автокефалії церков у Македонії і Чорногорії. У багатьох випадках це вже призвело до церковних розколів різного роду. Про розкол в Україні ми знаємо. Але ось у Молдові діють дві церковні юрисдикції – московська і румунська. В Естонії – теж дві, Москви і Константинополя. У Македонії вже п’ять десятиліть діє невизнана церква, яка охоплює практично всіх православних віруючих цієї невеликої країни. А в Чорногорії, як в Україні – Сербській церкві протистоїть своя, невизнана, чорногорська.
Можуть запитати – а навіщо стільки складнощів? Чому не можна надати самостійність, якщо вже у народу є своя держава – і якщо в минулому православна ієрархія так робила практично завжди? Навіщо позбавляти мільйони людей можливостей традиційного духовного життя, тримати за межами визнаного православ’я цілі народи – як у випадку з українцями чи македонцями? Навіщо конфліктувати самим визнаним церквам?
Церковна організація як фундамент для реставрації імперій
У Москві або Белграді вам розкажуть про тисячі причин релігійної властивості. Але я назву одну – і вона буде правдивою.
Ця причина – надія на те, що «стара держава» незабаром відновиться. Якщо не за допомогою духу, так за допомогою зброї. І навіщо тоді надавати церковну самостійність її потенційним частинам? Навпаки, потрібно зберігати єдину церковну організацію як фундамент для реставрації імперій. Потрібно використовувати молитву і віру як політичну зброю.
Ось чому в Белграді були заскочені, коли Македонська православна церква звернулася до болгарських одновірців із проханням сприяти поверненню до лона світового православ’я. Ось чому після українського звернення до патріарха Варфоломія І патріарх Кирило заговорив про «цькування канонічної церкви в Україні» – хоча, зауважимо, ніхто навіть і не намагається ставити під сумнів права УПЦ (Московського патріархату) у разі появи нової помісної церкви. Але московського патріарха може турбувати зовсім не це.
Він постає перед втратою останньої імперської надії.
