Після того як Вселенський патріарх Константинополя вирішив назначити своїх представників у Києві для підготовки автокефалії Української православної церкви, РПЦ заявила, що її взаємовідносини з Константинополем «зайшли в глухий кут», а над усім православним світом нависла «реальна загроза». До чого можуть привести подібні заяви та на що може піти Російська православна церква розповів прес-секретар УПЦ КП Євстратій Зоря.
— Як розцінювати погрози з боку РПЦ у бік Константинополя?
— Прогнози очікувані, тому що це є продовження тієї лінії, яку Московський патріархат веде у православних відносинах загалом і взаємовідносинах із Константинопольським патріархатом зокрема. Причому вони це роблять навіть не протягом останніх років, а від часу відновлення Московської патріархії сталінським урядом у 1943 році (до речі, днями виповнюється 75 років цього відновлення Московської патріархії). Від того часу напруженість між Москвою і Константинополем посилювалася, зростала, потім стихала, потім знову посилювалася.
— Чому МП обрала таку стратегію?
— Москва, як найбільша православна церква нині, постійно намагається посісти перше місце у світовому православ’ї. Тобто те місце, яке історично і традиційно належить Константинопольському патріархату. Очевидно, що Константинополь, знаючи ті думки та настрої, які склалися у Московського патріархату протягом десятиліть, очікував такої реакції і готовий до неї.
Це подібно до того, як у світських чи державних традиціях відбувається розрив дипломатичних відносин між країнами. Якщо Москва оголосить розрив, ми прогнозуємо, що вона залишиться сама, максимум із декількома союзними церквами.
Для розвитку української церковної ситуації це, можливо, буде не настільки негативно, а навіть позитивно, тому що пришвидшить остаточне вирішення українського церковного питання. Це чимось нагадує криз під час хвороби — коли загострення хвороби кінець-кінцем призводить до покращення стану і остаточного видужання.
— Ми вже звикли, що РФ часто переходить від простих погроз до певних дій. Якими ці дії можуть бути?
— Поки те, що вони могли б зробити, вони вже зробили. Ті погрози, які вони могли б реалізувати, вони реалізували. Щось екстраординарне, абсолютно неочікуване — важко прогнозувати, бо слід ще врахувати ту реакцію, яка була у самій РФ, скажімо, на санкції, які вводилися проти неї через окупацію Криму, через вторгнення на Донбас. Ми бачимо, що у відповідь на це Росія вводила так звані контрсанкції, які насправді обмежували її саму. І тому найвірогідніший розвиток подій — це те, що Московська патріархія буде самоізолюватися від відносин із Константинопольським патріархатом і рештою православного світу. І так триватиме, поки нинішнє керівництво — і кремлівське, і церковне — буде при владі. А це з історичної перспективи — зовсім недовго.
— Чи чекати чогось на кшталт Хресного ходу?
— Ні. Будуть намагання розпалити ворожнечу, будуть намагання робити якісь провокації. Власне, так само, як це було в 2014 році. Бо після Революції Гідності, після втечі Януковича були намагання оголосити, що Лавру захопили і розгромили, що хтось намагається силою захопити храми Московського патріархату тощо. Але всі ми є свідками того, що нічого з цих оголошених вже Москвою і прогнозованих нею подій не сталося, тому що і український народ віруючий, і українська держава є значно мудрішою, ніж про них думають у Кремлі. Тому всі ці сценарії успішними не будуть. Але намагання розпалити якісь конфлікти і створити певні вогнища протистояння — без сумніву, цього слід очікувати. Тим більше, що вони вже були анонсовані.
— Яким може бути найгірший сценарій? Задіють «релігійну війну»?
— В Україні не буде релігійної війни, тому що для цього нема реальної підстави. Тобто за югославським чи північно-ірландським сценарієм розвиток подій не відбудеться. По-перше, йдеться про одну православну віру, тобто немає різниці у віросповіданні, є лише місце в юрисдикції підпорядкування.
По-друге, не йдеться про національний конфлікт, адже в українській церкві, в Київському патріархаті вже зараз є не тільки етнічні українці чи україномовні громадяни, а й етнічні росіяни, і російськомовні українці, і навіть у тимчасово анексованому Криму, і навіть на окупованих територіях Донбасу зберігаються громади нашої церкви Київського патріархату.
Тому реальних підстав, реального підґрунтя до справжньої релігійної війни немає. І на намагання розпалити щось подібне, повинно адекватно реагувати українське суспільство (і все це відкидати) та відповідні органи держави — з юридичної точки зору.
— Головними пам’ятками культури і православ’я в Україні вважають саме лаври. Якою може бути боротьба за ці пам’ятники?
— Наше переконання — кожна розумна людина, якщо її запитати: «Кому повинні належати головні святині українського народу — Києво-Печерська і Почаївська лавра — українській чи російській церкві?» — дасть зрозумілу відповідь: українській церкві. Але це не означає, що вже на другий день після проголошення томосу хтось буде йти та силою відбирати ці святині.
Навпаки: ми категорично проти будь-якого насильства і будь-якого силового протистояння. Ми переконані, що мирним шляхом, шляхом діалогу, шляхом порозуміння, а після того, як буде Томос, ми впевнені, що і велика кількість ченців та священників, які зараз є в лаврах, переосмислять своє ставлення до питання української церкви. І мирним шляхом, нехай для цього пройде місяць або навіть декілька років, але це питання вирішиться. І врешті-решт, як українська церква утвердилася в Україні, хоча Москва робила все можливе, щоб цього не було, так само й ці святині будуть належати до української церкви.
P.S.
