За 30 років після остаточного виведення радянських окупаційних військ з Афганістану політичні оцінки цієї війни знову змінюються в путінській Росії.
Про війну все частіше говорять не як про злочин, не як про помилку радянського керівництва, не як про вторгнення до чужої держави, а як про захист національних інтересів, як про успіх у протистоянні з цивілізованим світом.
У день 30-річчя закінчення афганської війни президент Росії Володимир Путін надав звання героя Росії офіцеру Володимиру Ковтуну. Російська пропаганда стверджує, що головна заслуга офіцера – захоплення одного із зразків американського переносного зенітно-ракетного комплексу «Стінгер» і документації до нього. «Трофей став доказом втручання США у внутрішні справи Афганістану» – пояснюють пропагандисти. Те, що «Стінгер» був захоплений 1987 року, коли в Афганістані вже вісім років як господарювали радянські окупанти, а США допомагали повстанцям, які хотіли цих окупантів вигнати зі своєї землі, не роз’яснюється. Росіянин повинен пишатися цими злочинами радянських військових так, як і іншими діями Кремля, спрямованими проти вільних народів.
До радянських людей розуміння того, яким кошмаром була афганська війна, прийшло не відразу – згадаймо про цькування академіка Андрія Сахарова, який із трибуни Кремля називав злочин злочином. Однак після краху комунізму мало у кого залишалися сумніви, що вторгнення до Афганістану було злочином радянського режиму, а радянські солдати, вимушені виконувати накази свого божевільного керівництва – жертви цієї війни, а не захисники інтересів Батьківщини. Тому що ніяких інтересів у СРСР в Афганістані не було, ніякої необхідності окупувати цю країну – теж. До військового перевороту, який привів до влади догматиків-марксистів, СРСР підтримував дружні стосунки і з королівським урядом Афганістану, і з першим президентом країни Мохаммедом Даудом. Афганці повстали саме проти дій комуністичного режиму. І Кремль не просто підтримав цей режим, він ще і втрутився у боротьбу його лідерів.
Від Януковича теж вимагали, щоб попросив ввести війська
Голова Революційної ради Хафізулла Амін, який запросив радянські війська в Афганістан, був розстріляний радянськими спецпризначенцями – і в СРСР ще довго пишалися цією операцією, хоча було зовсім незрозуміло, навіщо потрібно вбивати людину, яка залежала від військової підтримки Москви. Але Москва хотіла від Аміна тільки одного – щоб він покликав радянські війська, легітимізував їхню присутність. А далі вже можна було встановлювати в окупованій країні свій порядок. Правда, трохи нагадує ставлення Росії до іншого свого союзника – колишнього президента України Віктора Януковича? Адже від Януковича теж вимагали, щоб він схвалив призначення проросійського голови уряду Криму і попросив ввести російські війська в Україну. Але повертати Януковичу владу в Москві не збиралися. Він потрібен був у Ростові.
І ця раптова схожість пояснює зміну ставлення російських пропагандистів до безславної війни в Афганістані. Кремль виправдовує анексію Криму і війну на Донбасі практично тими самими виразами, в яких радянським людям пояснювали необхідність «допомогти» афганцям – «якби ми не поспішили, нас випередили б американці». Ось і про захоплення «Стінгера» вчасно згадали – як же без нього. А «ветерани» ганебної війни на Донбасі якраз у день 30-ї річниці виведення військ з Афганістану провели у московському «Президент-отелі» нараду за участю помічника Путіна Владислава Суркова. І говорили, зрозуміло, про продовження війни з Україною.
Це теж аж ніяк не збіг подій. Однак тим, кому хочеться проводити подібні паралелі, я хотів би нагадати ще й про те, що Радянський Союз – країна, яка напала на Афганістан – зникла через два роки після виведення радянських військ.
Агресивні країни іноді протягом цілих десятиліть не можуть зрозуміти, які рани вони завдають самі собі вторгненнями у чуже життя.
P.S. Современный Афганистан
1. Так выглядит Кабул с одного из многочисленных холмов посреди города
