Народжені до відновлення Незалежності, хто частину свідомого життя встиг прожити в СРСР, має своє уявлення про «Росію».
Адже з тим народом жили в одній державі; дехто вважав їх «своїми»; з ними точно перепліталося безліч контактів і каналів підтримки спільного простору: культура — класична і (особливо) масова; мова (обов’язкова для всіх у СРСР); свята, знаки, символи; в когось — родина…
І чимало були впевнені, що ота «Росія», яку зберігає їхня пам’ять з молодих (а то і дитячих) років, яку зображують росйські (чи малоросійські) фільми і серіали, та навіть відома зі спілкування з знайомими, родичами, бізнес-партнерами тощо — існує й досі. Дехто, можливо, впевнений досьогодні.
Думали (і думають), що знають і розуміють її.
Тому Буча, Маріуполь, Тростянець, Волноваха і далі за списком рашистських злочинів стала для багатьох шоком.
Однак уявлення і спогади не відображають реалій московії.
«Тієї», зі спогадів і уявлення, «Росії» більше не існує.
Притому доволі давно. Ще навіть до 2014.
Соціологам, політологам, психологам та іншим суспільствознавцям ще належить визначити, чого було більше у творенні рашистського монстра: вивільнення жаху з існуючих «глибинних» пластів — чи деволюції під впливом тотальної пропаганди і маскульта. Як завжди, результат — це сплав обох начал.
І результат цей, нинішня московія — нам невимовно чужа. Саме наше існування для неї (тих 86%, що підтримують політику путіна) зараз неприйнятне.
Тож будь-які розрахунки на те, що з московитами можна домовитись, умовити їх, чи обдурити — марні.
Бучанська різня — це їхня сутність.
Геноцид — спосіб «остаточного вирішення» питань із сусідами, які не бажають розчинятися.
Єдиний вихід — депутінізація московії. І довгний, болісний, на десятиліття процес одужання народу, якому подобається його хвороба.
Ми маємо перемогти — як би тяжко не було.
Українці на цій війні, з 2014 року, явили світу чимало див.
Маємо всі разом витворити головне — Перемогу попри все.
І для цієї Перемоги використати всі наявні можливості і неможливості.
Захистимо своє майбутнє!
Rostyslav Pavlenko
P.S. Більше нема ніякої вєлікої руської культури, літератури, кіна, живопісі, тєатра і балєта
Кожного разу, коли ви будете казати про вєлікій рускій балєт, я буду розказувати вам історію неодноразово зґвалтованої на очах у батьків, а потім викраденої російськими нелюдами молодої вчительки з Броварів.
.
Про десятки, а може й сотні зґвалтованих українських жінок. Часто на очах у дітей. Про 15-16 річних дівчаток з Бородянки, які зазнали страшного насилля кадирівцями. Про тіла п’ятьох зґвалтованих молодих дівчат, вбитих і залишених прямо на дорозі. Про оце мерзенне «будем тра*ать хохлушек» в перехватах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський балєт.
Кожного разу, коли ви будете мені казати про вєлікіх руських композіторов, я буду вам розказувати історію дівчинки, на очах якої і її маленького брата в маріупольському підвалі не один день помирала їхня мама. А потім з трупом мертвої мами діти були вимушені і далі ховатися в підвалі від обстрілів. Про хлопчика з Гостомеля, на очах якого російські солдати застрелили його батька. А потім хотіли вбити і сина, але той вижив. Про дівчинку, якій вистрілили прямо в обличчя. Про малюка, який тікав з бабусею в човні. Бабуся втопилася. А хлопчика шукають уже майже місяць. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімих вєліких руських композіторов.
Кожного разу, коли ви будете казати мені про вєлікую руськую живопісь, я буду вам розказувати про розстріляних в спину мирних українців в Макарівському районі. А перед тим, як застрелити, орки зав’язували їм руки. Про сотні трупів на вулицях Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Про братські могили у дворах житлових кварталів. Братські могили мирних мешканців донедавна затишних і безпечних міст. Братські могили. В 21 столітті. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую руськую живопісь.
Кожного разу, коли ви будете мені розказувати про вєлікій рускій тєатр, я буду вам розказувати історію жінки з Броварського району, з будинку якої російські мародери, відступаючи, знімали металочерепицю. Про танки і БТРи «другої армії світу», навантажені по вінця награбованим в українських домівках. Крадені телефони, планшети, телевізори, пральні машинки, килими, прикраси, пляшки з алкоголем, сковорідки, одяг, іграшки, взуття – все, що траплялось на шляху цим виродкам. Про те, як діставшись до Білорусі, вони наввипередки відправляли награбоване своїм родинам в росію. Про те, як торгували краденим на білоруських базарах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський театр.
Кожного разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікоє рускоє кіно, я буду розказувати вам про жорстоко розстріляних коней в конюшнях на Київщині. Про заморених голодом і спрагою тварин зоопарку в Ясногородці. Про спалену після вибуху шкіру оленяти. А тепер максимальне дикунство… Про вбитого і з’їденого російськими окупантами алабая. Так, алабая. Так, собаки. Так, з’їденої. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімоє вєлікоє рускоє кіно.
Кожного разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікую рускую літєратуру, я буду вам розказувати про десятки перехватів розмов російських солдатів з їхніми матерями і дружинами. Розмов, в яких крім на*уя на нах*ї нічого нема. Розмов, в яких дружини замовляють, що їм вкрасти в українських будинках. Розмов, де матері сміються, коли синочки розказують, як їхні побатрими гвалтують хохлушек. І якщо з цих розмов викинути всі мати, в них лишиться хіба що «прівєт» і «пока». Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую рускую літєратуру.
Більше нема ніякої вєлікої руської культури, літератури, кіна, живопісі, тєатра і балєта. Є країна виродків, мародерів, ґвалтівників і убивць. Диких людей, яким нема місця в цивілізованому світі!
А багатостраждальні новоспечені руські дисиденти в затишних квартирах Берліна, Лондона, Ларнаки, Мілану, Тбілісі, Астани, Відня та інших тимчасових прихистків, хай ідуть за маршрутом руського корабля, гордо несучи в руках вєлікую рускую культуру!»
