Саме так, певно, українські історики називатимуть 2023-й. Звісно, що частина наших надій на перемогу проходила через самообман можновладців.
Проте певні передумови, як мінімум, не допустити перелому у війні на користь росії в України точно були. На відміну від року, що безповоротно минає, прийдешній 2024-й уже зараз не обіцяє нам нічого доброго, і мова тут навіть не про театр бойових дій, а насамперед про ситуацію у тилу, у тому числі далеко за його межами.
Допомога «колективного Заходу»
Стратегічною помилкою Офісу пРезидента Володимира Зеленського наприкінці 2022 року став розрахунок на те, що нібито Україна має у запасі 2 роки до того моменту, як до влади у США може прийти знову одіозний скандаліст Дональд Трамп (зараз це здається вже практично безальтернативним варіантом — прим. ред.). Насправді цей термін втиснувся в один рік.
Сьогодні навіть Сенат США, де більшість у демократів, не здатний проголосувати за фінансову підтримку нашої країни. Й очевидно, що наступного року ситуація на американській політичній кухні стане для нас ще гіршою.
На тлі того, що відбувається на берегах Потомаку, імпотентні потуги Європейського союзу якось замінити американську допомогу виглядають трагікомедією, що розігрується на публіку, суть якої саботаж виділення €50 мільярдів шляхом використання «корисних ідіотів» путіна в особі Угорщини, Словаччини, і що стало повною несподіванкою, Польща. У результаті ця «група товаришів» виявилася тактично корисною не тільки кремлівському бункерному діду, а й офіційному Брюсселю.
Підтримка «глобального Півдня»
Майже весь рік українські дипломати намагалися побудувати відносини з тим, що заведено у ЗМІ називати «глобальним Півднем», який аж ніяк не однорідний, ба навіть ще більше роз’єднаний за умовно «колективний Захід» (яскравий тому приклад: конфлікт між Венесуелою та Ґаяною, або Ніґерією та Ніґера — прим ред.). Хоча вказаний регіон — це не тільки африканські failed states, а й серед іншого Індія та багаті монархії Перської затоки (комуністичний Китай — це вже окрема історія).
Фактично, коли 7 жовтня ХАМАС напав на Ізраїль, усі ці зусилля пішли прахом. Зе-влада, попри дипломатичні відносини з Палестинською державою, попри те, що палестинські добровольці воюють проти РФ на фронті, в односторонньому порядку заступилася за сіоністський режим українофоба Біньяміна Нетаньягу, висловивши підтримку Тель-Авіву. Це була і досі лишається помилкою, оскільки нащадки творців Голодомору продовжують фінансово підтримувати російських окупантів одночасно здійснюючи окупації та терор на палестинській землі.
Кладучи руку на серце, скажемо, що українці аж ніяк не на боці світового єврейства, щоби там не думали на Печерських пагорбах у Києві. У результаті зараз ми спостерігаємо не тільки дефіцит постачання снарядів нашій країні, що посилився, через відправлення їх для «замирення» поневолення та знелюднення Палестини, а й урочисту зустріч путіна в Об’єднаних Арабських Еміратів, де на американських F-16 (які нам все ніяк не передадуть) місцеві пілоти «малювали» у небі російський триколор.
Тим часом у Саудівській Арабії на нього чекала менш тепла зустріч, але все ж таки зустріч, що демонструє наступне: кремлівському бункерному діду вдалося уникнути міжнародної ізоляції. Для розуміння всієї трагічності цього інциденту зауважимо, що ще рік тому суверенні фонди цих 2 країн збиралися енергійно скуповувати українські активи «за дрібну ціну» та демонстрували нам усіляку підтримку.
Захист та підтримка енергетичної інфраструктури
Було очевидно, що з огляду обстрілів наших електростанцій та енергомереж нинішній опалювальний сезон буде набагато «спекотнішим» за попередній. Щоби сконцентрувати максимально можливий запас ракет «під ялинку» (очевидно, буде обраний період, коли на більшій частині України встановиться як мінімум на тиждень стійкий мінус в районі -10°C) росія їх зараз практично не витрачає, обмежуючись безпілотникам.
За даними української розвідки, на росії у запасі майже 1000 ракет, які можуть бути використані для атаки на енергоінфраструктуру. Для того, щоби проілюструвати рівень нашої готовності до такого варіанту подій наведемо лише 2 факти.
Ахметівська «ДТЕК», яка контролює левову частку потужностей, що балансують енергосистему України, напередодні прозвітувала, що зуміла відремонтувати до нинішньої зими лише 21 з 27 раніше пошкоджених росією енергоблоків. Не дивно, що вже сьогодні, ще до початку жорсткого обстрілу корпорація «Укренерго» змушена вдаватися до аварійного імпорту електроенергії з сусідніх держав.
Ну, і відверто обурила громадськість заява голови Агентства з відновлення Найєма про те, що 22 ключові підстанції вітчизняної енергосистеми в 15 регіонах будуть захищені спеціальними фортифікаційними спорудами, які вбережуть їх одночасно і від дронів, і від ракет; щоправда, станеться це до кінця зими 2024 року. Що робити у першій половині опалювального сезону, а найголовніше — чому це не можна було зробити за цілий рік, Мустафа сором’язливо змовчав.
Переведення економіки на «воєнні рейки»
Для України такий шок, як війна, був гарною можливістю перебудувати економіку, повернути країні славу не лише житниці, а й кузні. На жаль, можливість «нової індустріалізації» натрапила на бажання Банкової вести business as usual: потужностей із виробництва зброї не будувати, сподіваючися на постачання західної зброї.
До кінця 2023 року остаточно стало зрозуміло, що це також було стратегічною помилкою. І сьогодні Зе-влада у режимі наляканої кішки намагається інтенсифікувати процеси відродження оборонного комплексу. Про успіхи можна судити за свіжою заявою Зеленського, що Україна вийшла на виробництво 6 САУ «Богдана» на місяць.
Для довідки: «відсталий» Совєцький Союз (до речі, 80 років тому) через півтора року війни щомісяця виробляв понад тисячу Т-34, залучивши для цього у примусовому порядку жінок і підлітків, а також родичів «ворогів народу». Зрозуміло, що проводити прямі аналогії тут не можна, але коли чуєш від міністра із питань стратегічних галузей промисловості Олександра Камишина, що виробництво снарядів 155-мм калібру налагодять лише за 2 роки стає відверто ніяково від перспектив, що відкриваються для нас у цій війні.
Боротьба з корупцією
Крім іншого, війна дала Україні шанс нарешті розібратися із таким родовим прокляттям як корупція. Цього не просто не відбулося, але, як це заведено в наших умовах, потворне явище мутувало найнесподіванішим чином.
На додачу до зростання рівня «відкатів» у всіх сегментах, пов’язаних з обороною та безпекою (довелося навіть відправити у відставку цілого міністра оборони разом з усією його гоп-командою), у країні у розквіті величезний корупційний ринок, фактично побудований на ціні чоловічого життя. І це не лише про корупцію у військкоматах (ТКЦ та СП) та лікарських комісіях (ВЛК).
Це і про систему «Шлях», і про інші подібні лазівки як на самому кордоні, так і на рівні облдержадміністрацій плюс профільних міністерств та відомств. Очевидно, що за нинішньої ситуації цей ринок приречений лише зростати.
Олігархат
Щось подібне сталося і з головним становим хребтом постсовєцької України — олігархів. Утім, якщо глибоко не замислюватись, то тут все виглядає цілком оптимістично: Коломойський — у СІЗО, Жеваго, Новінський, Ярославський та ще з десяток менших діячів — на втіках, газорозподільну імперію Фірташа «Нафтогаз» буквально розтягнув по шматках.
Спокою не дає друга половина пазла, в якій лежать дві брили, два «запеклих гуманісти» — Ахметов і Пінчук. Особливо не сумує донецький олігарх: його люди вже окупували багато відповідальних посад у країні та підтягують до органів влади дедалі більше вихідців зі структур «СКМ».
І все це на тлі відвертої нездатності тієї ж «ДТЕК» відповідати на виклики воєнного часу (дивись історію про 21 енергоблок!). Подібне «вибіркове правосуддя», в умовах коли закон про олігархів поставлено «на стоп», народжує закономірні питання, чим ці двоє заслужили подібне розташування.
Припустимо, небажання чіпати зятя президента Леоніда Кучми пояснюється його ефективними зв’язками в західному політикумі. Але чим на подібне заслужив Ахметов, який навіть не намагається виглядати пристойною людиною.
Напередодні стало відомо, що у 2022 році він придбав чергові апартаменти у центрі Лондона за ціною приблизно рівної допомоги всіх його структур ЗСУ за півтора року війни, — величезне питання особисто до президента. Але Зе! і його команда мовчать.
Спорудження ліній оборони
Лише до кінця 2023 року Зеленський зміг прийняти реальність того, що відбувається (для цього, серед іншого знадобилася, стаття головнокомандувача Валерія Залужного на шпальтах The Economist) і наказав не просто перейти до оборони, а й починати будувати глибоко ешелоновані лінії по всій країні — аж до Західної України. Відверто кажучи, Мажино з Маннергеймом би плакали.
Рішення очевидно вкрай запізніле, особливо з огляду на показову насолоду Зе-команди великих будівників щось копати/зводити взимку, але краще пізніше, ніж ніколи. Якою буде ця зима, покаже час.
Збереження стабільності у тилу
За національною традицією, що глибоко укорінилася, в умовах відсутності хороших новин на фронті та зради партнерів ми спостерігаємо щось до болю схоже на ситуацію столітньої давності. Лінії конфліктів (Зеленський-Залужний, СБУ-ГУР, ОПУ-КМДА, Подоляк-Арестович тощо) з’являються у найнесподіваніших місцях і безконтрольно множаться.
І це ще до справи до ладу не вступив полк запасної руки під назвою «Європейська солідарність» з її сивочолим шоколадним гетьманом. Цікавою особливістю сучасної України (при тому у результаті війни близько 40% населення, за даними Світового банку, перебуває на межі злиднів або вже за нею) є те, що напруженість у суспільстві розвивається аж ніяк не в рамках традиційної дихотомії «бідні-багаті», а легко каналізується у мовні конфлікти та спроби з’ясувати, хто тут «найбільший патріот».
Очевидно, що політичне життя країни чітко реагує на наші успіхи на фронті, а без таких легко мутує в «полювання на відьом». І таких кампаній у 2024 році в Україні буде дедалі більше.
Нова діаспора
Ситуація дому є витверезним чинником навіть для тих біженців, які ще недавно збиралися повертатися в Україну. За даними нашого Національного банку, із понад 6 мільйонів біженців сьогодні твердо вирішили залишитися на «новій батьківщині» близько 20%.
Очевидно, що новини 2024 року педалюватимуть серед цієї групи наших співгромадян настрої з розряду «ніколи більше». З іншого боку, більшість країн, що приймають наших біженців, поступово закручуватиме гайки та навіть прямо пропонуватиме вирушати на вихід із речами.
Першими ластівками тут уже стали Швейцарія та Норвеґія; тому з тих, хто прибув до Європи після початку повномасштабної агресії, зможуть зачепитися на новому місці проживання від сили мільйона два українці. Інші ж повернуться і стануть фактором нестабільності у повоєнній Україні: познайомившись із вищими стандартами життя вони, очевидно, вимагатимуть від влади неможливого.
Санкції проти росії
В якихось точкових моментах вони спрацювали, але загалом стали ще одним доказом нездатності Заходу впливати навіть на своїх партнерів. Мабуть, найбільшим провалом стала спроба встановити «ціновий поріг» для російської нафти на рівні $60 за барель.
Вона буквально озолотила групи контрабандистів у всьому світі та цілі держави на кшталт Індії. Навіть ВМС США сьогодні не цураються купувати російську нафту.
В Україні із санкціями теж все не добре. Зв’язки із російським бізнесом були настільки міцні, що зараз практично у кожної вітчизняної ФПГ «приймочка в гармату» на предмет спільних проєктів із ворогом. Інше питання — що з питаннями «Звідки хмиз?» надходить далеко не до всіх.
Той таки Роман Абрамовіч зберіг частку на Південному ГЗК Ріната Ахметова! І навіть там, де держава «не миттям, так катанням» вдалося відібрати російські активи, їхні українські партнери загрожують судом.
Мобілізація
Мабуть, найскандальніша тема у нашому внутрішньому порядку. Військове командування наполягає на необхідності мобілізації сотень тисяч, щоби зберегти хоч якийсь паритет із росією, що масово відправляє своїх маргіналів на заклання у «м’ясні штурми».
Цивільна ж влада дивується, чому в країні, де кількість силовиків ще перед війною наближалася до 1 мільйона, не можна проводити ротацію частин коштом підрозділів, наприклад, що знаходяться на білоруському кордоні. А на фронті потрібні саме ненавчені/необстріляні.
Очевидно, що у 2024 році крім примусової мобілізації почнеться активне залучення до лав ЗСУ тих, для кого це спосіб поправити матеріальне становище (що особливо актуально в умовах бідності, що розростається як ракова пухлина). Проте головний наголос усе ж таки буде робитися на максимальне звуження кола громадян, які мають право на відстрочку від служби в армії.
На військовий облік поставлять навіть зеків, одночасно передбачивши жорсткішу кримінальну відповідальність тим, хто намагається «відкосити». У будь-якому випадку, український мобілізаційний ресурс (сьогодні це приблизно 3 мільйони осіб) не йде в жодне порівняння з можливостями ворога (навіть оптимісти визнають, що це понад 10 мільйонів, песимісти називають цифру у 25 і 35 мільйонів).
Тому очевидно, що якщо ми виграємо цю війну (це не факт, а лише ймовірний сценарій — прим. ред.), то станеться це не завдяки мобілізації. Втім, остання (точніше її відсутність у необхідному обсязі) точно може стати причиною її програшу, як було із Російською імперією у 1916-1917 роках, коли мобілізовані поховали у вогні революції державу Романових.
