У межах декомунізації сьогодні, 9 грудня, у центрі Києва демонтували пам’ятник Миколі Щорс
Фахівці КП «Київблагоустрій» працювали над демонтажем 7-тонної конструкції протягом 6 годин. Це технічно складні роботи, до яких залучили різну важку техніку, тож довелось частково перекрити рух транспорту на бульварі Тараса Шевченка.
Надалі монумент зберігатиметься в Державному музеї авіації України ім. О. К. Антонова.





Коли 15 років тому я переїхала до Києва, я працювала на вулиці Щорса (зараз — Євгена Коновальця). Я тоді не замислювалася над тією назвою, жила за принципом «какая разніца, как називаєтся уліца», головне, щоб її посипали були пісочком під час ожеледиці.
А до того я жила в Одесі, і не замислювалася, чому Єкатеріні не мав стояти памʼятник в центрі міста. Так само, як памʼятник Щорсу в Києві, який сьогодні, нарешті, демонтували!
Наразі я розумію, чому я тоді про це не замислювалася: я жила «своє одне» життя, в якому була зациклена на собі та благах для себе. Я не думала про Україну та її національну безпеку. Я не думала про нашу історію та важливість відновлення історичної справедливості. І, звісно, я не вважала росіян ворогами, а російську імперію і совєтскій союз — злочинними окупаційними режимами.
Прокидатися від того колоніально-меншовартісного сну я почала тільки в 2014 році, та все одно повільно: я продовжувала говорити російською, захоплюватися російською літературою тощо (дехто дуже любить мені це пригадувати, але я того ніколи не приховувала і говорю про це відверто).
Зараз я не просто усвідомила, наскільки я була сліпа та глухоніма. Зараз я роблю все, щоб хоч трохи спокутувати цю провину перед своєю країною та майбутнімі поколіннями українців. Саме тому я зараз — в Україні, і залишатимуся тут, як би скрутно тут не було. Саме тому я відмовилась від усіх особистих благ: поїздок, відпусток, дорогих покупок, і навіть від додаткового заробляння грошей: там, де це можна легко зробити російською мовою, і навіть від всієї своєї творчості, від всіх своїх віршів російською.
Те саме зробив мій чоловік: відмовився від карʼєри, грошей, особистого розвитку, та пішов до лав ЗСУ — захищати Україну.
«Своє життя», в якому було «какая разніца», як називалася вулиця, який на ній стояв памʼятник, і в якому головним було: заробити побільше грошей, щось купити собі та відпочити, ми пожили.
Зараз живемо життя — для України: заради її виживання, збереження державності, задля відновлення історичної памʼяті й справедливості.
Саме тому я щиро не розумію людей, які продовжують «жити своє життя», відірване від війни на знищення в Україні. Наголошую: не засуджую, а щиро не розумію.
Мені надзвичайно боляче бачити, як на смерть йдуть 20-річні хлопці і дівчата, які не встигли ще пожити ніякого життя, в той час як 35-45-річні тьоті й дяді, які доклалися до цієї війни (як, власне, і я) своєю сліпотою, байдужістю та бездіяльністю — спокійно їздять на курорти, сидять за кордоном тощо. Як вони мовчать в соцмережах, або ведуть їх так, наче війни нема. Як досі говорять російською, споживають російський контент, захищають російське (культуру, памʼятники тощо) в Україні, паплюжать Україну та чекають на «мір» (як правило, це «русскій мір»).
Ці люди не просто не відчувають своєї провини та дотичності до цієї війни, не просто не хочуть визнавати своїх помилок та спокутувати свої гріхи (так, притягнення всього російського та толерування російському, особливо після 2014 року — то наші гріхи!), ці люди елементарно не усвідомлюють, що вони не просто «живуть своє життя», «внє політікі», «за мір во всьом мірє». Ці люди докладаються до нової війни (якщо ми, як нація, виживемо в цій) — війни, яку вони залишать у спадок своїм дітям.