— Тихенько…йде, — сказав Володимир Олександрович.
— Сюрприз-сюрприз, Андрію Борисовичу!,- хором вигукнули Зеленський, 2 та 3 поверх Офісу президента, радники Єрмака, радники радників Єрмака та нарешті баба Люся зі шваброю. До слова кричати всіх примушував Міша Подоляк для тім білдінгу. Але в більшості лиця були постінсультними і безрадісними. Вони вичавили із себе «кварталівські посмішки» (голлівудські вже не стандарт), а потім різко сховали зуби у своїх радницьких ротах.
— Що за свято?, — похмуро насупився Єрмак у стилі раннього, ще не всього розуміючого у справах престолу Рішельє.
— Найбільше свято повернення тріумфатора. Аве Єрмак!,- здуру ляпнув Жовква.
— Ось чому ми і тобі заборонили давати інтерв’ю. Тепер інтерв’ю дають лише я, президент і Подоляк, — сказав Єрмак.
Після цих слів Єрмака зависла пауза і ніхто не міг почати говорити. Повітряні кульки, запущені радниками радників забилися під стелю і ніжно скрипіли в результаті терття один об одного…
— Ну добре,- розрізав тишу Єрмак і пішов в кабінет. Гуськом за ним пострибали Зеленський та Подоляк з айкосами в руках, радісно приспівуючи «баба-да».
Важкі двері кабінету Єрмака зачинили зсередини, ковтнувши найвеличнішого лідера сучасності та піарника януковича.
— Вова, ці фраєри не вчорашні, вони завтрашні,- почав Єрмак.
— Що не повелися на мою формулу миру,- сумно запитав Зеленський.
— Скоріше на мене не повелися, формула як формула. Нічого нового і екстраординарного в ній немає. Я ж мав нам грошей привезти, умовити проголосувати за законопроект Байдена по допомозі Україні, але республіканці неначе заведені весь час як мантру промовляють: які гроші, у вас крадуть, неначе завтра не настане!,- зітхнув Єрмак.
— Мда, справи швах,- сумно сказав Подоляк.
— Розумієш, таке відчуття, що ці кляті вести не дають нам грошей спеціально, щоб ми не крали,- зауважив Єрмак.
— А що, логічно. Ще місяць тому Пенні Пріцкер попереджала, щоб ми готувалися до «голодних шашликів», затягували пояси, продовжували рити окопи.., — згадав Подоляк.
— Ага, я ще з неї посміявся тоді. Прямо в лице. Може не варто було цього робити,- і своє згадав Зеленський.
— Не варто. Уже доведено моїм візитом в Вашингтон. Зі мною ж ніхто толком не хотів зустрічатися, бо готувалися до зустрічі з Сі. І хто мені за шалені гроші порадив цих лобістів із США? Царівна? Так, вона. Навіть на шефові наживаються, крадуть так…,- зовсім сумно вичавив із себе Єрмак.
— Так що тепер буде?,- запитав Зеленський.
— Якби я знав, я працював би Будановим, а не Єрмаком,- сказав віце-канцлер.
— Так що нам робити,- не зупинявся Зеленський.
— Все теж саме. Грати ролі. Кожен свої. Кожен на своєму місці. Я шеф, ти небрите лице незламного українського народу. А там дивись хтось грошей і дасть.
— Стратегія супер, — зітхнув Подоляк.
— Всі вільні, — підводячись на кулаках сказав Єрмак.
Коли він так вставав зі столу, то всі розуміли, що це був прояв надмірної сили людини, що вершила долі в країні під назвою Україна…
__________________________________
Всі діалоги записані з голови автора. А могли б бути і справжніми. Адже ми знаємо, як цілі війни закінчуюються в головах правителів…
