Тепер коридорами влади бродили майже всі працівники ОП за наказом Подоляка. Це був, на його думку, новий вид мозкового штурму — масовий, коридорний. Але насправді це виглядало як міграція зомбіофісного планктону. Подоляк геть сказився після прочитання статті Залужного в The Economist, а тому вимагав ідей відповідей залізному генералу.
— Ну що, хлопці та дівчата, мої радники та не мої радники, радники моїх та не моїх радників, придумали як достойно і водночас сильно відповісти генералу?, — вийшовши зі свого кабінету в цю людинотьму, сказав Подоляк.
— Так, є ідеї!, — несподівано звернувся до Подоляка Жовква. Йому дуже не хотілося думати в коридорі, в теплому кабінеті ця процедура проходила для нього краще.
— Слухаю.
— Давайте я вийду в оливковій флісці із танковими шевронами та скажу, що стратегічна задумка генерала нам не зрозуміла, — сказав Жовква.
— А якщо запитають, яка стратегія в ОП? Згадають мій прогноз, що через 7 місяців ми будемо в Криму? Бо вже восьмий місяць пішов…,- промовив Подоляк.
— Та я ж майстер словоблуддя ще з часів януковича, викручуся,- заявив гордовито Жовква.
— Ясно. Приймаємо як запасний варіант. Є ще ідеї?
Людиномаса, що виглядала як зомбопарад посеред коридору влади, мовчала. Просто чекала, коли Подоляк вже назве їх, як завжди, ідіотами, ні на що не здатними. Але Подоляк мовчав. Його лице перекошувало на очах, але він все одно мовчав. Пауза затягнулася.
— То може візьмемо мою ідею за основну?Але прошу сказати Андрію Борисовичу, що саме я виявив ініціативу і бажання,- несподівано розмішав тишу Жовква, неначе Нікіфоров в перші дні Мівіну теплою водою.
— Добре,- несподівано погодився Подоляк.
— То можемо йти займатися своїми справами,- резюмував Жовква.
— Немає у вас своїх справ, у вас одна справа — служити королю-сонце, нашому улюбленому Володимиру Олександровичу, — злісно відповів Подоляк.
— Але Андрій Борисович нам каже, що головне Офіс. Не буде Офісу, не буде президента, не буде держави,- сказав Жовква.
— Так. Це я і мав на увазі. Все для офісу, все для перемоги!,- різко сказав Подоляк.
Всі опустивши голови, пішли по норам. Подоляк зайшов до Єрмака.
— Андрію Борисовичу, я поки не виявив крота, який міг таке наговорити Шустеру. Я вже знущаюся над ними як можу, але в особистих розмовах кожен каже, що говорив із Шустером, але водночас не казав того, що написав Шустер. Тому кожен під підозрою, навіть я та Ви,- сказав Подоляк.
— Ясно. Головне в результаті не розігнати пів Офісу, бо лояльні закінчуються. Тих, хто хоче швидкої наживи — повно, а от лояльних нема, — з гіркотою в голосі заявив Єрмак.
— Добре. Я продовжу моральне насилля над ними, надіюся крота таки вирахуємо.
Подоляк вийшов з кабінету Єрмака. Коридор влади був пустий, Подоляк навіть подумав, що це якась проекція майбутнього — немає тут нікого в майбутньому, бо роль радників буде виконувати штучний інтелект під умовною назвою «Козир» чи «Буратіно»…
____________________________
Ми ніколи не дізнаємося чи були ці діалоги насправді, адже вони народжені в голові автора. А чому б і ні, адже деякі люди спромоглися закінчити війну у своїй голові…
