П’ять днів.
П’ять днів як пролунало: маєтки, бюджетні гроші, «Вова» і «Андрій». І що ми маємо? Нічого.
Офіс президента мовчить. Провладні блогери мовчать. Жодної реакції, жодного пояснення, жодного навіть кривого виправдання.
Зате з’являється дуже зручний рух — санкції проти Андрія Богдана. І от тут найцікавіше. Нам ніби кажуть: «ось вам Андрій, заспокойтесь».
Але питання було не тільки в Андрії.
Питання — хто такий «Вова»? Бо коли система різко знаходить одного фігуранта і демонстративно його «карає», це зазвичай означає тільки одне — когось іншого в цей момент акуратно виводять з-під удару.
Паралельно — історії про вплив на Кабмін, компанію Firepoint і її бенефіціарів. І повна тиша.
Знаєте, що це означає? Що відповідь є.
Просто її дуже не хочуть озвучувати.
.
ДІАГНОЗ: МАЛОРОСІЯ ГОЛОВНОГО МОЗКУ
Коли ти дивишся на свіжі соціологічні графіки, де понад 50% населення досі заявляють про свою довіру до Володимира Зеленського, перша емоція глухий, неконтрольований відчай. Хочеться кричати в порожнечу. Хочеться схопити за плечі і запитати: ви сліпі? Ви втратили пам’ять чи совість? Чи все разом?
Ви не бачите кладовищ, які вже розростаються за горизонт, де свіжі могили набиті, як шпроти в банці?
Схоже, що в Україні дійсно є понад 50% людей, яких у пориві люті хочеться назвати клінічними ідіотами. Але правда набагато страшніша. Дурість можна вилікувати освітою. Те, що ми бачимо зараз це не дурість. Це показник глибоко хворого суспільства. Це діагноз.
Як так може бути? Нація, яка пройшла через Майдан і вмилася кров’ю найпасіонарнішої своєї частини, так і не змогла видавити із себе генетичного раба. Малоросія не просто близько. Вона вже тут. Вона зручно сидить у головах мільйонів.
Страх перед дзеркалом
Визнати, що країною керує людина, чиє оточення узурпувало владу, знищує бізнес і готує нас до капітуляції під виглядом «демілітаризованих зон», означає взяти на себе відповідальність. Це означає визнати, що сотні тисяч життів (а не «55 тисяч», як нам цинічно брешуть) були покладені в тому числі й через бездарне, корумповане управління.
Інфантильне суспільство боїться цієї правди, як дитина боїться монстра під ліжком. Їм простіше з головою сховатися під ковдру «Єдиного марафону». Їм легше заплющити очі на очевидне:
— На вкрадені мільярди для фортифікацій.
— На мєнтовський терор Олега Татарова.
— На провалену оборонку і безпрецедентний розпил пулом «міндічів» на ракетних програмах, бронежилетах та енергетиці.
Бо якщо розплющити очі — доведеться щось робити. Доведеться дорослішати. А дорослішати боляче. Тому вони добровільно обирають цифрову лоботомію.
Пошук «Вождя» замість менеджера
Ми здійснили Революцію Гідності, щоб назавжди знищити сакральність влади. У нормальній республіці громадянин не «вірить» у президента. Громадянин наймає його на роботу і жорстко контролює.
Але понад половина країни продовжує шукати не менеджера, а Вождя. Їм потрібен Батько нації, який поплескає по плечу з телеекрану і скаже, що все буде добре. Цей патерналізм — суто російський, імперський ген. Коли українець починає ставитися до президента як до непогрішимого ідола, критикувати якого означає «зраду», цей українець ментально перетворюється на росіянина. Він добровільно здає свій паспорт громадянина в обмін на пайку ілюзорного спокою.
Вождізм — це смерть для республіки. І ми зараз спостерігаємо цю смерть у прямому ефірі.
Реванш «Какая разніца»
Пам’ятаєте 2019 рік? Це гасло нікуди не зникло. Воно просто мімікрувало під умови воєнного стану. Цим 50% насправді байдуже:
Яка різниця, хто курує правоохоронців і доїть бізнес, якщо по телевізору показують красиві відосики?
Яка різниця, що ми втратимо території, — головне, щоб не чіпали мене і мою хату скраю.
Яка різниця, що закони і Конституція розтоптані, якщо нам обіцяють «мир за рік»?
Ця байдужість до інституцій, до права, до історичної справедливості — це і є залізобетонний фундамент Малоросії. Це територія, населена людьми, яким все одно, під яким прапором їсти ковбасу і якою мовою дивитися розважальні серіали, аби тільки не брати на себе відповідальність за власну державу.
ДІАГНОЗ ТА ВИРОК
Коли половина суспільства аплодує своєму кату і захищає владу, яка системно нищить її майбутнє, проблема перестає бути виключно проблемою Банкової. Проблема стає національною.
Людина, яка перетворила трагедію на політтехнологію, а владу — на закрите акціонерне товариство «своїх», не має права вести націю. Але якщо він просто піде, а ці 50% інфантильних, наляканих, спраглих до нового вождя людей залишаться — на його місце прийде інший. Такий самий, або ще гірший.
Цей соціологічний графік — це наше дзеркало. Ми дивимося в нього і бачимо, що попереду найважча битва. Не тільки проти російських танків на сході. І не тільки проти корумпованої шобли в урядовому кварталі.
Це битва проти Малоросії всередині нас. Битва проти раба, який благає, щоб йому залишили його солодку телевізійну вату. І наразі є всі шанси її програти.
Якщо (не дай Боже) ми програємо внутрішньому рабу — України не буде. Залишиться просто випалена територія з гімном, прапором і населенням, яке так і не навчилося бути Громадянами.
Чому ж наші патріоти раніше не цінували українську ракетну програму з «Нептунами» і «Сапсанами», яка в поєднанні з Мінськими угодами стримувала пУтіна від вторгнення — а як дурнІ верещали «свінарчукііі» та надрачували на «плівки Деркача»?
Зато тепер їм записи НАБУ не такі та «неначасі»(тм), ти диви.
Сильно вам була потрібна аутентичність «жмурукуобіймаю», щоби тепер відмахуватись від голосів шобли «Династії»?
Чи тоді «війна була інша», а тепер наживатись на ній стало кошерно?
Сувора реальність полягає в тому, що виробництво ракет тепер у нас іде вкупі з будівництвом палаців «менеджерам», «двушками на Москву», контролем Міндічем-Цукерманом посадовців, фінансуванням позітівних пропагандистів та колективного Мілованова тощо.
Тільки визнавати це як завжди заважає традиційне українське лицемірство, частково проплачене, частково вбите в голови «єдыным», але однаково руйнівне.
