Маргаріта Сімоньян мріє про часи, коли зможе в Києві затягнути «Ніч яка місячна». «Украінская песня, которую знаєт каждий рускій, пєсню із вєлікого совєтского фільма» — пише Маргаріта.
Маргаріта не знає, що це не «пєсня із вєлікого совєтского фільма», а пісня, слова і музику до якої написали Михайло Старицький і Микола Лисенко тоді, коли ніякого Совєтского союзу і в помінє нє било.
Маргаріта не знає, що мелодія потім трохи змінилася, а одного з авторів нової музики до пісні, кобзаря, у 30-их минулого століття Совєтський союз заарештував. Що з ним сталося потім — невідомо. Але ми ж нині знаємо, що «невідомо» означає або табори, або розстріл.
Маргаріта не знає, що в Михайла Старицького і Миколи Лисенка була внучка — Вероніка. І її за постановою НКВС ростріляли в Лук‘янівській тюрмі у вересні 1938 року. Їй було 38 років. Батькам про розстріл не сказали. Тож вони ще кілька років шукали єдину доньку серед живих, але засуджених в таборах Сибіру.
Не знає Маргаріта, що кількома роками пізніше в помешканні доньок Михайла Старицького совєтська власть провела обшуки, після яких їх відправили на каторгу. Одна померла по дорозі на каторгу, інша — на каторзі в Казахстані.
Хочеться сказати Маргаріті: хай тобі «пєсня із вєлікого совєтского фільма», яка насправді є піснею нашого великого Михайла Старицького, рід котрого совєтська власть знищила, стане поперек горла.
Більше про онуку Михайла Старицького можна прочитати ось тут
Виявляється, на її честь називали один із київських смаколиків, про який через нав’язаний совєтський общєпіт ми теж мало знаємо. Дякую Авторська Кухня Українська , що розповідаючи про забуту, втрачену, замовчувану українську кухню, розповідаєте ще й про українську історію.
P.S. Із нового висеру Симоньян:
«Мы снова натрескаемся местной черешни и разомлеем от того, ‘как полно сладострастия и неги малороссийское лето».
Досить того, що ви пожерли наші мелітопольські черешні і херсонські кавуни. Щоб вас вдавило нарешті. За сльози, кров і піт тих, хто їх ростив. І може, вже ніколи не побачить знову.
«Наши мужья будут снова сворачивать шеи, заглядываясь на чернобровых Оксан».
Ваші мужья наcтільки огидні, що ми будемо хіба нахиляти голову, щоб зав’язати вузлик на чорному пакеті.
«В Киеве, столице Украины, Матери городов русских, мы будем читать малороссийские рассказы славы русской литературы».
В Києві, тисячолітньому центрі європейської культури — ми будемо їсти бельгійські вафлі, італійську пасту, пити французьке вино і збиратися на святкування наших свят під батьком Тарасом. Там майорітимуть червоно-чорні і синьо-жовті стяги. А очі розбігатимуться від нових трендів вишиванок.
«Сложим новые песни — на русском и украинском».
Ми складемо тисячі нових пісень. А ви вкрадете і видасте за «возле тополи калина растёт».
Симоньян варто було би перечитати історію Гебельса і його жінки Магди. Десь таке їх може очікувати з Тиграном Кеосаяном.
