Ми маємо захищати українську мову в Україні.
Звучить, з одного боку, дивно. Розкажіть умовному італійцю, що він має захищати в своїй країні італійську та боятися почути від таксиста, що той не знає базових слів для обслуговування або просто не хоче відповідати державною мовою (хоча в Італії кожна область, кожне місто, село чи острівок має свій територіальний діалект).
З іншого боку — звучить зрозуміло — для тих, хто хоч трохи знає історію України та намагання московії знищити українську мову через заборони, зросійщення, вбивства, словом — багатовіковий лінгвоцид.
Тому ми маємо і досі захищати в Україні українську мову, мовні закони, квоти на українське, та власне право чути в Україні українську.
Іноді це дуже виснажує, і в умовах страшної геноцидної війни, ми зриваємося. Тоді наш захист української мови перетворюється на захист «русскоговорящіх», і на цьому завжди грає російське іпсо та свідєтєлі арєстовщини. Поясню.
Відстоювати своє право чути українську в Україні — це нормально. Пояснювати, чому важливо говорити в Україні українською — це нормально. Підтримувати людей у їхньому переході на українську (навіть, якщо він довгий, і особливо якщо він складний для них!) — це нормально. Спонукати українських громадян переходити на українську — це нормально. Відповідати українською в Україні, коли до тебе говорять російською — це нормально. Називати російську «мовою окупанта» — в умовах геноцидної війни на знищення — нормально. Не хотіти чути російську в Україні — нормально. Притягувати до відповідальності тих, хто порушує мовний закон — нормально.
Але: маніпулювати тим, що військові в окопах можуть говорити російською — не нормально. Чому це маніпуляція? Бо в ній закладено не захист української мови, а захист російської.
Відстоювати «права» російськомовних носіїв розповсюджувати й надалі в Україні російську мову — не нормально. Це працює не на захист української мови, а навпаки.
Обзивати, ображати військових та інших людей, які в повсякденному житті, побуті не перейшли досі на українську — не нормально. Бо це не те саме, що вимагати від таксиста/продавця/парковщика/чиновника — надавати послуги українською мовою і не те саме, що критикувати когось за розповсюдження російської в публічному просторі. І не те саме, що доносити до людей, чому важливо переходити на українську — і в побуті, і з дітьми. Образи — це не просвіта. А гайпожерство — не критика.
Переходити на російську, щоб відповісти образнику — теж не нормально, бо це — опуститися до його рівня та до захисту російської в Україні.
Зараз важко всім, дуже важко. Тим, хто на фронті — надважко.
А замість того, щоб читати статтю Залужного, триматися купи, пильно слідкувати за кожним кроком нашої влади, та доносити до західної аудиторії важливість допомоги Україні, ми обговорюємо маніпулятивні висери Соколової та Фаріон, які в той чи інший спосіб призводять до «защіти русскоговорящіх» та розколу в українському суспільстві — і це працює в угоду ворогу.
Цю технологію розколу українського народу московія застосовувала довгими-довгими роками: через пропаґанду, гібридну війну, агентів кремля та адептів русского міра в Україні. Так звана росія продовжує застосовувавти цю технологію і зараз.
Війна наративів триває. І, як би важко нам всім зараз не було, варто зберігати холодний розум, вмикати здоровий ґлузд та памʼятати: на якому ми боці, та за що воюємо.
