Відкриваючи засідання Синоду РПЦ, патріарх Кирил у вступній промові сказав, що дії Константинопольського Патріархату в українському церковному питанні нагадують «втручання» Вселенського Патріарха у справи Російської Церкви на початку 1920-х років на боці обновленців та проти патріарха Тихона.
«То, что сейчас происходит в связи с направлением так называемых экзархов, является зеркальным отображением того, что предпринимал Константинопольский Патриарх в 1920-е годы, когда наша Церковь во главе со Святейшим Патриархом Тихоном находилась в тяжелейших условиях» — заявив глава РПЦ.
Дійсно, можна побачити дуже багато аналогій між подіями того часу в Російській Церкві — та сучасними в українському церковному питанні.
1. Предстоятель Церкви не задовольняє політичну владу Росії, тому проти нього розгортається кампанія наклепів у пресі, розробляються способи усунення його з посади руками лояльних до влади церковних діячів.
2. На хвилі інформаційної кампанії, яка звинувачує Предстоятеля у зв‘язках зі старим політичним режимом, політиканстві, аморальних вчинках — група агентів влади серед церковників привласнює собі права керівництва Церквою і оголошує себе його очільниками.
3. Спираючись на таємні служби ця група проводить підготовку до зібрання, яке має бути оголошене «собором», і через нього Предстоятель має бути остаточно усунутий від влади, а Церква має надалі триматися курсу, визначеного Кремлем.
4. «Собор», зібраний групою заколотників за підтримки спецслужб і кремлівської влади, виносить рішення «позбавити» Предстрятеля Церкви не лише його посади, але і сану. Підставою для цього оголошується втягування Предстоятелем очолюваної ним Церкви у політичну діяльність, доведення Церкви до катастрофічного стану, аморальні вчинки, повна трата довіри з боку Церкви.
5. Свої дії учасники «собору» називають «торжеством соборності над диктатурою» в Церкві.
6. Предстоятель не визнає ані псевдо-собору, ані його рішень про усунення з посади та «позбавлення сану». Заколотники залучають можливості держави для виконання своїх рішень. На боці Предстоятеля фактично опиняться меншість, а на боці заколотників, підтриманих владою — більшість. Хоча з часом, коли в Церкві починають розуміти істинну природу подій — це змінюється, і підтримка «усунутого» Предстоятеля зростає.
7. Для надання своїм рішенням більшого авторитету, заколотники всіляко намагаються залучити на свою сторону інші Помісні Церкви, в першу чергу Вселенський Патріархат. Вводячи в оману його представників щодо фактичного стану справ, вони отримують певні заяви, які можуть трактувати на свою користь. Зокрема про те, що «заради миру в Церкві Предстоятель має піти». Однак зрозумівши істинний стан справ, Помісні Церкви перестають взаємодіяти із заколотниками.
8. В решті-решт Бог та історія все ставлять на свої місця: Предстоятель прославлений в лику святих, а заколотники — зганьблені та засуджені.
—
«Священный Собор Православной Церкви 1923 г., обсудив положение Церкви за время Революции, ПОСТАНОВЛЯЕТ:
2. Собор 1923 года осуждает всех тех, кто шёл этим путем и других вёл за собой и прежде всего это касается ответственного руководителя всей церковной жизнию — Патриарха Тихона, так как патриарх ТИХОН вместо подлинного служения Христу служил контр-революции и этим, как лицо, которое должно правильно вести всю церковную жизнь, ввёл в заблуждение широкие церковные массы, то Собор считает Тихона отступником от подлинных заветов Христа и предателем Церкви. На основании церковных канонов сим объявляет его лишённым сана и монашества и возвращённым в первобытное мирское положение. Отныне патриарх ТИХОН — мирянин Василий Беллавин.
…
4. Священный Собор призывает всех церковных людей бросить все попытки использовать церковь в земных политических расчетах. Церковь принадлежит Богу и Ему Единому служить должна. Контр-революции в церкви не должно быть места. Советская власть не является гонительницей церкви. Согласно Конституции Советского государства, всем гражданам предоставляется подлинная религиозная свобода совести. Декрет об отделении Церкви от государства обеспечивает эту свободу. Свобода религиозной пропаганды (наряду со свободой пропаганды антирелигиозных идей) даёт верующим возможность идейно отстаивать ценность своих чисто религиозных убеждений. Поэтому церковным людям нельзя видеть в Советской власти власть антихристову: наоборот, Собор обращает внимание, что Советская власть государственными методами одна во всём мире имеет осуществить идеалы Царства Божия. Поэтому каждый верующий церковник не только должен быть честным гражданином, но и всемерно бороться вместе с Советской властью за осуществление на земле идеалов Царства Божия.
5. Осуждая быв. патриарха Tихонa, как вождя не церковного, а контр-революционного, Собор признаёт, что и самое восстановление патриаршества было актом определённо политическим, контр-революционным. Древняя Церковь не знала патриаршества, а управлялась соборно, поэтому Священный Собор настоящим отменяет восстановление патриаршества. Отныне Церковь должна управляться соборно.»
