Зеленський увійде в історію як президент тотальної некомпетентності.
Людина без професії державника, без управлінського мислення і без розуміння відповідальності привела до влади випадкових, тупих і небезпечних для країни людей. Його головна кадрова «перевага» — повна відсутність принципів, досвіду і логіки.
У Зеленського все примітивно, як у поганому серіалі. Сьогодні ти міністр, завтра — голова області, післязавтра — радник, а через місяць — знову ні за що не відповідаєш. Не тому, що ти професіонал, а тому що президенту байдуже, кого і куди ставити. Для нього держава — це знімальний майданчик, а люди — масовка, яку можна міняти місцями без пояснень.
Жодної відповідальності не існує в принципі. Крав — зняли. Застряг у скандалі — переставили. Провалив напрямок — дали нову посаду. Судів немає. Вироків немає. Є лише нескінченна кругова порука і система, де корупція не карається, а перерозподіляється.
Найцинічніше — прикриття війною. Коли треба міняти «своїх» — війна не заважає. Коли мова йде про Зеленського або його найближче оточення — одразу «не час». За роки війни він змінив майже всю команду по кілька разів, але так і не визнав головного: проблема не в окремих людях, проблема в ньому самому.
Абсурд цієї влади видно неозброєним оком: людей без освіти і досвіду кидають керувати стратегічними сферами, а потім знімають і знову кидають в інші. Це не помилки — це система. Система людини, яка не розуміє різниці між міністром економіки і міністром культури. Бо в його голові будь-хто може «зіграти роль».
Паралельно Зеленський побудував державу вічної війни. Не для перемоги — для контролю. Війна стала ідеальним фоном для грабунку бюджету, дерибану міжнародної допомоги і повної відсутності відповідальності. Чим довше війна — тим довше можна не відповідати за провали.
Суспільство свідомо розділили. Є ті, хто реально воює і гине за Україну. А є електорат Зеленського — ухилянти, мовчуни і пристосуванці. Їм дали чіткий сигнал: або ти підтримуєш владу і робиш вигляд, що нічого не відбувається, або тебе зроблять «незручним».
Саме тому прихильники «Слуг народу» масово не мають стосунку до армії чи волонтерства. Це люди, яким війна заважає жити комфортно, але не заважає користуватися її наслідками. Вони ненавидять мобілізацію, зневажають ТЦК і люто захищають президента, бо він — їхній гарант безкарності.
Це люди, яким потрібна проста і тупа влада. Без правил. Без законів. Без Європи. Без відповідальності. Влада, яка дозволяє «намутити», не заплатити, домовитися і сховатися за загальним хаосом. Саме тому вони мовчать, коли черговий «слуга» попадається на мільярдній корупції — бо впізнають у ньому себе.
Зеленський зробив на них ставку свідомо. Бо розуміє: розумні люди ставлять питання. А ці — ні. Їм достатньо простих слів, простих ворогів і простих виправдань. І саме такі виборці обрали таку владу.
Це не трагедія помилки. Це вирок свідомому вибору — простоти, тупості і безкарності.
Лютий 2025 — «В Кушугумській громаді відкрито підземну школу» (с)
Січень 2026 — «Оголошено обов’язкову евакуацію дітей з Кушугума» (с)
Захистити не змогли — зато змогли нехіло прибарахлитись на черговому великому будівництві за 100 мільйонів (які не пішли на оборону).
Що так буде — я попереджав ще з 2024 року, але прифронтова територія все одно стала кормушкою міні-міндічєй, а не фортецею.
Як з такою «стратегією» вони збираюються не те що вигравати війну, а хоча б захищати залишки області — те ще питання.
_________________
Можете вважати цю інформацію відкритим депутатським запитом до спеціальних та урядових служб, який як матиму час буде офромлений офіційно.
Потяг під назвою «Україна» вже не просто мчить до прірви — він у вільному падінні. І за пультом не сліпі та не дурні. Там люди, яким байдуже. Їхнє завдання — не врятувати країну, а встигнути винести з неї все можливе, поки вона ще існує.
Четвертий рік повномасштабної війни. Кров, смерть, руїни. Сотні тисяч загиблих. Мільйони біженців. Знищена демографія, яку, за оцінками експертів, уже неможливо відновити. Україна стрімко втрачає не лише території — вона втрачає народ як такий. Молодь виїжджає, народжуваність падає, майбутнє стирається.
Але влада живе в паралельній реальності.
На фронті — катастрофа. Щодня гинуть сотні військових. Щодня ми втрачаємо позиції, населені пункти, стратегічні рубежі. Як би не заливали вуха пропагандою з екранів «зомбомарафону», правда проста і страшна: Україна війну програє. Не тому, що немає героїв. А тому, що державою керують некомпетентні, корумповані й цинічні люди.
росія воює системно. Вона вчиться, адаптується, впроваджує нові технології, застосовує сучасну зброю, змінює тактику. Її армією керують військові професіонали. А Україною — політичні авантюристи, блогери й діджитал-маркетологи.
І на цьому тлі Зеленський знову міняє міністра оборони. Не для посилення армії. Не для порятунку фронту. А для остаточного добивання системи.
Міністром оборони може стати людина, яка не має жодного стосунку до війська. Нуль. Абсолютний. Жодного дня служби, жодного управлінського досвіду в обороні, жодного розуміння війни. Єдиний «бекграунд» — реклама, соцмережі та виборчі кампанії.
Михайло Федоров. Політичний маркетолог, який починав із таргетованої реклами для політиків. Балотувався від маргінальної партії. Потім — діджитал-обслуга кампанії Зеленського. Далі — мандат, міністерство, піар. У розслідуваннях журналістів його ім’я фігурує у зв’язку з неофіційними, ймовірно тіньовими коштами на виборах. І ось тепер ця людина керуватиме обороною країни, що воює за виживання.
Це не помилка. Це не випадковість. Це свідомий вибір.
Це або тотальний кадровий колапс, або система, де посади роздають «своїм» — без компетенцій, без відповідальності, без совісті. Армія для них — не святиня, а ще одна годівниця й інструмент політичного контролю.
Попередній міністр оборони, Шмигаль, якого журналісти пов’язують із багатомільйонними корупційними схемами і який ледве встиг прогріти крісло, — не покараний, не відсторонений, не розслідуваний. Його просто «пересувають» на іншу посаду. Бо в цій системі не звільняють за провали. Тут тримають «своїх» до кінця.
Усе це остаточно знімає ілюзії. Ця влада не воює за Україну. Вона воює за контроль над бюджетами, потоками і посадами. Вона не рятує державу — вона імітує управління, поки країна стікає кров’ю, а ворог просувається вперед.
І поки на фронті гинуть солдати, у Києві міняють таблички на дверях кабінетів, записують чергові відосики й роблять вигляд, що «все під контролем».
Ні. Не під контролем.
Країну свідомо ведуть до краху.
А потяг усе ще летить. Без шансів на зупинку
