Життя швидкоплинне і сиплеться, як пісок поміж пальців. Озираєшся позад себе, а там уже цілий цвинтар родичів, друзів, знайомих, не дуже знайомих… Твій великий приватний цвинтар.
І коли думаєш про те, що багато з них не дожило до твого віку, мимоволі почуваєшся довгожителем і ледь не біблійним Матусаїлом. Рідко хто з них пережив тривалу хворобу, мучився і в муках своїх уже встиг підготувати родичів та друзів у незабарному рішенці. Зазвичай вони помирали несподівано і раптово. Вийшов уранці з дому на роботу, впав біля авта і все. Або ліг спати і не прокинувся. Або скочив у зимне озеро, судини не витримали і за мить уже плавав безвільно униз головою.
За уявленням людей середньовіччя, «раптова смерть (mors repentina) порушувала світовий порядок, в який вірила більшість, – писав французький історик Філіп Ар’єс, – вона була абсурдним знаряддям випадку, що іноді виступав у вигляді Божого гніву. Ось чому mors repentina вважалася ганебною і вкривала безчестям тих, кого вона спіткала».
Зараз таке дивно читати, особливо в час війни, коли раптова смерть збирає свій щедрий урожай.
Прогулянка цвинтарем – це завше процес пригадування, викликання в уяві тіней минулого, добування з пам’яті якихось епізодів з тамтешнього буття, коли виринають недоговорені слова, усе, що вчасно було недосказане. Інколи це гнітить, і тоді промовляєш ці слова на цвинтарі, а вітер розносить їх навдокіл. Та згадуються деколи й такі слова, які й не варто було озвучувати. Але вже пізно. Цих слів назад не забереш.
Улісс приносив покійникам їжу, ми приносимо квіти, які мимоволі відіграють роль медіатора між світом живих і світом померлих. Хоча мертві насправді не мертві, поки є ще хтось, хто пригадує звучання їхнього голосу. З декотрими з них можна радитися і уявляти собі, що б вони відповіли на той чи інший наш вчинок.
Мій тато казав, що не раз щось просив у портрета нашої покійної мами, і вона завше виконувала його просьби. При цьому він нічого не просив від ікони Богоматері, яку колись моя бабця привезла з Почаєва. Просто тому, що та ікона вже опинилася в мене. І таким чином іконою стала моя мама.
Французький есеїст Ален писав: «Питання про те, чого хочуть мертві, має глибокий сенс. Вдивіться, вслухайтеся гарненько – мертві хочуть жити, вони хочуть жити в нас, вони хочуть, щоб у нашому житті повною мірою втілилося те, чого хотіли вони».
Мертві живуть у мені своїми голосами. Я ще пригадую голоси моїх батьків, але вже не пригадую голосів моїх дідусів і маминої мами. Зате пригадую голос батькової мами – вона померла найпізніше і розповідала мені безліч казок, які часто сама вигадувала, нанизуючи на якийсь відомий сюжет щось нове, і таким чином одна казка розтягувалася на два-три дні.
З колись густого лісу голосів залишився невеликий гайок, який з роками рідіє і рідіє.
Колись жилося щодо часу витратно, ніхто тим часом не дорожив. Зустрівши на вулиці знайомого, не квапилися прощатися, терпляче одне одного вислуховували, а то навіть йшли на каву чи на пиво, щоб поспілкуватися глибше.
Зараз не так. Чимчикуєш, бувало, містом, а тебе перепиняє колишній товариш. Колишній не тому, що перестав бути товаришем, а тому, що уже не так часто бачитеся, а якщо точніше – взагалі не бачитеся роками.
– О-о, вітаю! Як ти там?
– Та так якось... – кажу. – А ти?
– Та і я... Зараз усім важко. А пригадуєш, як у старі добрі часи...
– Йо, коли ще не було мобілок, і ми приходили один до одного без попередження.
– Гарні були часи... – зітхає він і раптом оживає: – А знаєш, треба нам зібратися. Посидіти, погомоніти... а може, й помовчати…
– Гарна ідея. Стелефонуємося.
Минає рік, і знову ми перетинаємося серед міста. І знову та сама розмова. Спогад про старі добрі часи і гарна ідея зустрітися, як зустрічалися ми раніше чи то в кнайпі, чи десь на пікніку, чи в когось вдома.
Але час минає, ніхто нікому не телефонує. Через два роки ми знову випадково здибаємося і знову згадуємо те, що проминуло, і як було добре без телефонів і мобілок. Я міг до нього ввалитися непроханим гостем, а він до мене. А ще ми козу водили від кнайпи до кнайпи, гаряче дискутували. І я не міг жити без нього, а він без мене.
І так воно з року в рік повторювалося – ми випадково здибалися, обіцяли один одному згадати добрі старі часи і розходилися.
А за якийсь час зустрічаю іншого знайомого, з яким теж були гарні посиденьки в минулому, і він каже:
– Ти чув, що Н помер?
– Як помер? – дивуюся я. – Та ми ж з ним домовлялися...
– Помер. Кинув пити. А через місяць помер.
– Та він і не запивав.
– Ні, я маю на увазі, що взагалі перестав вживати. А через місяць отаке… Кликала його компанія на п’янку, він відмовився… мовляв, я не п’ю… і того ж дня – брик і не стало його. А якби поїхав з ними, то хтозна, як було б. Завтра похорон.
І ось на похороні нарешті зібралися всі старі друзі, з якими так весело було, з якими справлялися всі уродини, іменини і нові роки. З якими і козу водили, і з вертепом ходили, і байдики били. Всі вони тут – прийшли до померлого товариша згадати добрі старі часи. Як то гарно колись було без мобілок і телефонів, як трималися всі купи, ніхто ні з ким іще не розсварився, не розлучився, чужої жінки не забажав.
Зібралися, вдаючи колишні дружні стосунки, але тільки для того, щоб опісля розійтися і знову роками не бачитися.
Юрій Винничук
