Коронавірусгейт, судячи з усього, мав відсунути у тінь інший інформаційний порядок денний України, йдеться про Мюнхенську конференцію з її ганебними пропозиціями, хоча водночас на Радбезі ООН повторили формулу: Росія — агресор.
Засідання Радбезу ООН було велетенським успіхом української дипломатії і воно підкреслило всю, я не побоюсь цього слова, злочинність поведінки влади останні півроку, коли вона поставила Україну в положення якогось жалюгідного, занедбаного школяра, що виконує домашню роботу і бігає поглянути в очі строгого вчителя, аби дізнатись, чи все він виконав і що ще потрібно для наступної «стрілки» Нормандського формату. Українцям вбивали у голову такий мем, що попередня влада нав’язала якісь жахливі Мінські угоди, котрі нам ніби не подобаються, але ми повинні їх виконувати, і ось ми їх виконуємо, ми повинні змінити Конституцію, ми робимо одну поступку, а отримуємо іншу. Але на цьому засіданні проявилась цілком інша річ. Я, не відволікаючись, дивився три години трансляції: виступали представники провідних західних країн — США, Великої Британії, Німеччини. Вони у найрізкішій тональності засуджували агресію Росії, називаючи це саме агресією, окупацією і, що найбільше здивувало в контексті сьогоднішнього наративу, нав’язаного владою всередині України, — вони різко засуджували саме Москву за невиконання Мінських угод, за невиконання базових умов Мінська: зупинку вогню, розведення військ, відведення військовослужбовців.
А чому путлерьониші провернули цю провокацію? Це було як останнє кремлівське попередження щодо тих чи інших кулуарних домовленостей?
Я б не виривав цю провокацію — хоча ми ще поговоримо про слово «провокація», це не провокація, це військова акція, наступ, — із загального контексту. Подібні перестрілки тривають понад півроку. Ви ж пам’ятаєте, що казав Зеленський, — що це так просто припинити війну, слід просто перестати стріляти. А ось інша сторона не перестала стріляти. Обстріли, вбивства снайперами українських військовослужбовців, викрадення нових заручників на окупованих територіях, а тепер вже навіть і в акваторії Азовського моря. Це тиск на Україну, на українське суспільство, аби воно змирилось з тією програмою капітуляції, яку нав’язує влада: «або ви будете вчиняти так, як хоче Москва, або у вас будуть гинути солдати, ми будемо захоплювати ваших моряків». Це — цинічний тиск, поведінка терористичної країни, якою є Російська Федерація. 18 лютого, день засідання Радбезу — це ключовий день. Вони знахабніли і пішли на ескалацію, бо вони відчули, що переломили ситуацію всередині Нормандської групи. Про зраду Макрона з вами говорили раніше. Це — факт. Він повністю грає на стороні Путіна. Щодо Меркель, то канцлер явно просто втомилась, вона не в формі, але вона у свій час дуже багато зробила для мобілізації підтримки України в ЄС. Так от, те, що мене приємно вразило у засіданні Радбезу, це виступ німецького представника. Він був не менш різким ніж американський, тож на Німеччину Україна також може покластись, як і раніше. Проблема – в самій позиції української влади.
Згоден, саме в цьому велика проблема, бо ми і самі до кінця не знаємо, а яка позиція у нашої влади, бо ж ті чи інші представники правлячої партії плутаються у свідченнях. То один не може пояснити, що насправді трапилось під Золотим і що, мовляв, потрібно розбиратись й інші заяви, наприклад про «кримську воду« і так далі. Таке враження, що дають сигнали про те, що Київ готовий на сепаратні переговори.
Про що говорити, керівник Генерального штабу вимушений був перервати свого головнокомандувача. Він сказав, що це не провокація, а наступ, війна. Завданням Зеленського було створити уявлення, що це провокація якихось ворожих йому сил всередині країни, невже ворогами він бачить патріотичне громадянське суспільство України, а не Путіна. Путіну він догідливо заглядає в оченята, запитуючи, чи виконані всі його вимоги. Чим виправдовувалась подібна політика всередині України? Вони нам кожен день повторювали, що Захід змучений від України, що Захід хоче налагодити економічні відносини з Росією, припинити підтримку України. Засідання Ради безпеки ООН показало, що це – брехня. Ніколи Захід не був настільки рішучим в підтримці України, як 18 лютого, на цьому засіданні.
Але з іншого боку, є частина західних еліт, котрі, взявши участь у ганебній Мюнхенській конференції, породили цей жахливий алгоритм так званих 12 кроків.
Це – не еліти, це агенти Москви, які проявили себе під час цієї акції. Я повинен вам сказати: негайно, впродовж кількох годин після появи цього ганебного документу, на якому є підписи приблизно 10-15 відомих експертів і діячів, було оприлюднена дуже різка заява «Atlantic Council», під якою підписались провідні спеціалісти з питань України. Це і Гербст, і Фрід, і Вержбо, і Волкер. Треба віддати належне президенту України Порошенку, який своїми зусиллями зірвав цю провокацію, при повній пасивності Зеленського і Єрмака. Єрмак був повністю в курсі, він певно і готував цю операцію зі своїми кураторами. Невипадково він робив усе, аби не допустити появи Порошенка на цій конференції. Це єдиний фронт. Ви ж пам’ятаєте, напевно, у 2014-у році російсько-американська зустріч на фінському острові Бойсто. Зі сторони Росії був великий російський агент у Вашингтоні Грем, і зі сторони Росії – колишній директор служби зовнішньої розвідки РФ Трубников. Тобто, це — абсолютно відкрита операція. Текст – абсолютно ідентичний. Це – друга спроба такої акції. Вона повністю провалилась. Тобто, на дипломатичному фронті в ці дні Україна отримала кілька чудових перемог. Коли позиція України артикулювалась патріотом України Сергієм Кислицею – це одна картина. А коли вона артикулюється зрадником – це зовсім інша картина. Що стосується Єрмака, я кажу про це кілька місяців: проблеми України почались з 12 липня 2019 року, коли він підписав з Сурковим протокол, де Україна взяла на себе зобов’язання змінювати свою Конституцію, формулу Штайнмаєра, рухатись на шляху…
Як ви свого часу слушно відзначили, Україну в особі її керівництва поставили на геополітичний лічильник, що Україна нібито має, згідно з путінським планом, виконати усе до наступного засідання у Берліні, за наявними інсайдами йдеться про те, що Путін зібрався приймати парад своєї особистої перемоги 9 травня. Тобто, часу, наскільки я розумію, не надто багато.
Ну ось, один з подарунків до путінського свята «побєдобесія» – повна капітуляція України, яка запланована на квітень. Від Єрмака і Зеленського чекають виконання так званих їхніх зобов’язань, які абсолютно не мають жодного стосунку відношень до Мінських домовленостей. Досить повторювати брехню, що вони змушені виконувати якісь Мінські угоди. Про це голосно говорили на Раді Безпеки 18-го, і не було найменшого докору серед західних країн, навіть серед тих країн, які виступали якось формально відсторонено. Не було ні найменшого докору на адресу України, тому це міф – про те, що влада вимушена виконувати якісь невигідні їй Мінські угоди. Влада виконує протокол, підписаний Єрмаком 12 липня і підкріплений підписом президента України 9 грудня у Парижі. Ось корінь проблем України.
Тобто, наскільки я розумію, Кремль веде із Зеленським дуже підступну гру. Він його затягнув у переговорний процес. Вони йому пообіцяли миротворчі ініціативи. І зараз Зеленський наче втягнувся, а Кремль дає задню і замість цього нарощує агресію, як це було у ситуації під Золотим. А після цього Пєсков каже: «нас там не було«, «ми не знаємо«, «нехай всі розберуться«.
Зеленського змусили дату обіцянку, яка рівноцінна капітуляції і яка не витікає з попередніх документів. Хлопчик старається виконати обіцянку, але не все вдається. І є таки спротив громадянського суспільства. А тепер – друга акція. Його з обуренням звинувачують у порушенні даних зобов’язань, у порушенні домовленостей, у відсутності здатності домовлятися, піднімають рівень воєнного протистояння. А закінчитись це може дуже серйозною воєнною акцією. Адже невипадково у грудні, як Ви пам’ятаєте, так звана «Донецька народна республіка» впровадила у свою «конституцію» пункт про те, що її кордонами є кордони Донецької області Української радянської соціалістичної республіки, себто Москва відкрито заявила, яким буде наступний її крок її подальшої агресії.
