Полковника Всеволода Стеблюка в Україні знають, як легендарного медика, який не тільки сам вирвався живим з Іловайського котла, а й врятував життя майже сотні українських воїнів.
Для того, аби витягти поранених, йому навіть довелося йти на перемовини з російськими військовими — йти, далеко не будучи впевненим, що вдасться повернутися живим… За героїзм, виявлений під час подій біля Іловайська, полковник Стеблюк був нагороджений однією з найвищих державних нагород: Орденом Свободи. А міністр оборони Степан Полторак запросив його допомогти налагодити стабільну і ефективну систему медичного забезпечення для української армії. Втім, науковець за покликанням, полковник Стеблюк за деякий час залишив Міноборони заради роботи в Українській військово-медичній академі, де зараз він обіймає посаду заступника начальника.
Всеволод Стеблюк (зліва), Микола Ленько і Михайло Гулак
— Звільнити наш Донбас, принести свободу нашим людям на окупованих територіях….
— Маю в тому сумніви, що там дуже хочуть звільнення…. Дивіться, ті, хто реально підтримували Україну на тій території – вони давно всі тут. Ті, хто за «ДНР» — вони там. І вони реально задоволені. Я ж спілкуюсь з людьми, які туди їздять, спілкуюсь з журналістами. Жителі ДНР-ЛНР в більшості задоволені тим, що в них там відбувається. Вони відчувають себе героями. Вони сповідують культ Захарченка, Мотороли – там портрети їхні по місту скрізь висять…
— Ну… Поки Сталін був живий — його теж страшно всі «любили». Небезпечно було інакше…
— Вони ненавидять нас. Ми ненавидимо їх. І ми поки змінити цю ситуацію не можемо. Припинити цю війну чиїмось рішенням чи дипломатичним шляхом – неможливо. Піти звільняти силою? То це будуть колосальні жертви. Щоб звільнити окуповані території Донбасу і Крим – це треба робити зачистку, як росіяни свого часу робили у Грозному: просто рівняли з землею. Хіба нам це потрібно? Та ніхто й не дасть цього робити – світ нас би просто не зрозумів. І сили у нас такої немає, щоб ми могли потім протистояти і утримувати відвойоване. Бо ми що отримаємо? Територію ненависті? То ми її й так маємо. Їх там все влаштовує. Живуть вони непогано – всі ж по дві пенсії отримують, сюди за грішми їздять. Промисловість така-сяка собі працює. Багато бізнесменів (з тих, що «поза політикою») спокійно собі працюють. Вони платять там – і їх не чіпають… Росія веде все до замороженого конфлікту. А нам за будь-яку ціну треба уникнути замороження.
— І що ж робити?
— Я – не політик, тим більш не державний діяч, щоб мої слова трактувалися як рекомендації . Вискажу лише крамольне припущення. Єдиний нормальний шлях, який може бути, це сказати: так, ми визнаємо, що ви тепер – незалежні республіки. Ми встановлюємо кордон, встановлюємо чіткі правила перетину кордону. Ми встановлюємо митні правила, переміщення будь-яких товарів поза митним оформленням – контрабанда! З часом ми подумаємо, чи встановлювати з вами дипломатичні відносини.
Але ми чітко розділяємо: це іноземна держава. Ми припиняємо фінансувати вас, ми припиняємо виплати соціальної допомоги. І ми з себе знімаємо відповідальність за відновлення, за утримання того, що там є. Ви хотіли незалежності? Ви хотіли з Росією? Будь ласка! Проводьте вибори, живіть самі собі.
Це ж якраз і є основна мета Росії: щоб ми тягнули Донбас в тому стані, яким він є зараз. Щоб повторити на території України те, що відбувається зараз в Придністров’ї. Мета – встановити, фактично, повний контроль через ті ж виборчі системи, колосальним економічним вантажем накинути це на нашу економіку, олігархи ще вкрадуть на відновленні Донбасу з коштів якихось фондів… Все буде списуватися на це. Вже зараз колосальні гроші списуються…
Тому нам всім буде краще, якщо ми це припинимо. Якщо знайдемо в собі мужність визнати поразку. Сказати: так, ми програли цю війну. Ми програли її тоді, коли «колисали» совєцьку ідею «обраності» донбаського пролетаріату,коли не змогли протидіяти пропаганді в 2004 році, коли було запущено опудало «українського націоналізму», «руки Держдепу США»… Пам’ятаєте – карта України, що поділена на три сорти… Ми програвали цю війну коли не змогли реалізувати на практиці ті золоті слова: Схід і Захід разом… Коли після помаренчевої революції не змогли притягнути до відповідальності тих хто проголошував ПіСУАР…Коли були зраджені ідеали революції, а фактично продано прем’єрство Януковичу… Багато причин, але ми реально програли цю війну за Донбас ще до її початку…
— То виходить, все дарма було?
— Ні, не дарма. Ми зупинили навалу, не дали руському міру розповзтись далі. Зупинили їх. Зупинили в тіх межах які на сьогодні маємо. Коли силою народного духу було знищено ідею «Новоросії». Це найбільший здобуток.
— Але ж там є патріоти України…
— Є. Звісно, є. Але я не знаю, в який бік настрої тих людей змінилися за час, що минув. Ну і не буде воно вартувати тих життів, які ми за це покладемо. Та ніхто на силове звільнення Донбасу і не піде, не дасть команди. Хоча ми б – пішли. Пішли б на смерть. Якби завтра сказали: все, йдемо і звільняємо – я би перший зібрався і пішов. І всі добровольці пішли б. Але, повторюся, по-перше цього ніхто не дасть зробити, а по-друге, це реально нікому не потрібне. Ну не потрібен нам Донбас – такий, як він сьогодні є.
— Добре, припустімо, що в чомусь ви маєте рацію. Але де в такому разі гарантія, що завтра раптом не виявиться, що нам не потрібна Одещина, Харківщина чи те ж Закарпаття? Що завтра якась гіпотетична Угорщина не вирішить зробити те, що вже зробила Росія?
— Якраз тепер, маючи ці уроки, ми маємо дивитися і своєчасно реагувати на такі виклики. На Закарпатті багато України? Та не дуже. Особливо, в тому ж Берегово. Я ж туди їжджу, бачу.
— Але це наша земля!
— Це наша земля, так. А до того вона була не наша. І що? Вона 70 років всього лише наша. Ці питання… Світ же не стоїть на місці. Він змінюється. Це в усьому світі зараз такі проблеми. Але існують принципи мирного співіснування країн, перегляд кордонів фактично по-за міжнародним правом! За Закарпаття якраз я не переживаю. Угорщина – член Євросоюзу. І жодна країна, яка є членом Євросоюзу, на анексію не піде.
— Це зрозуміло. З іншого боку ще зовсім недавно ми не чекали і удару зі сходу.
— Та завжди чекали! Та ну ви що? Оце «одін народ», «младший брат», «ісконно рускіє зємлі»…
— Та ні, навіть не те. Швидше: Будапештський меморандум, міжнародні домовленості… Для когось — братський народ, а для тих, хто вчився хоч трохи в школі — трохи інші аргументи для такого переконання. У мене, наприклад, досі в голові не вкладається: 21 сторіччя, центр Європи – і таке відбувається…
— Згоден, не вкладається. Але я ніколи їх не сприймав, як дружню країну. Я все це бачив, бачив їхні намагання постійно… Я ж до війни спілкувався з військовими лікарями російськими, вихідцями з України – від них постійно звучало: та йолкі-палкі, давайте вже приєднуйтесь! «Сколько можно уже в независимость играться? Оно вам надо?». Вони ніколи не розуміли цього. Зараз останній інформпривід – Іван Дорн… Він один висловив погляди досить значної групи осіб…
— Ну, як показали перші місяці війни, у нас теж багато хто не розумів…
— Знаєте, донька однієї близької мені людини – вона з Донецька. Коли стало зовсім гаряче, я поїхав на фронт, а вона – сюди. Вона в якійсь структурі Ахметова працювала. І коли все тільки починалось, дзвонила, розповідала, як вони ідуть на «референдум» за «ДНР», що у нас тут – «кровавая хунта» і все інше. Вона приїхала сюди, рік прожила тут. В Ахметова ж офіси скрізь є, у нього скрізь все нормально. От вона жила і працювала тут. А потім з’ясувалося, що їй тут «скучно», що тут – «другой народ», що їй тут погано… Вони забралися і поїхали в Донецьк.
— А, так, там же весело зараз.
— Так, весело… Дзвонить: люди тут улыбаются, тут хорошо, тут нету хунты – люди свободные.
— А ви не цікавились у неї, де вона тут хунту бачила, поки в Києві жила?
— Я нічого не запитую. І так непросто стримуватися.
— Добре. Давайте про інше. Бачу, у вас на стіні – фото з Полтораком. Ви ж були його помічником. Вже ні?
— Ні. Я вже не помічник. Там були великі структурні зміни в міністерстві. А загалом, хочу вам сказати, команда у Степана Тимофійовича дуже навіть непогана. Працювати в цій команді було – одне задоволення, незважаючи на цілодобову зайнятість та постійні відрядження…
— Чому ж ви пішли звідти?
— Я пішов, коли з’явилася можливість працювати у військово-медичній академії. Ну, все-таки я професор, все-таки я вчений. Наукова діяльність мені цікавіша, ніж те, чим здебільшого доводилося займатися в міністерстві. Так, безумовно, на посаді помічника багато вдавалося зробити – іменем Міністра. Поки ще не всі розібралися, що воно таке за посада. Знали, що я з Академії МВС в ЗСУ прийшов, а Міністр наш був ректором Академії внутрішніх військ МВС України….Тож всі вважали що ми давні знайомі… А це була просто конструктивна робота. Я тоді під шумок встиг в Ірпіні реабілітаційний центр зробити за допомоги канадійського проекту «Ангели охоронителі України», роту по підготовці санінструкторів з нуля створити. Нахабно так, віддаючи розпорядження, всіх розставляючи по місцях (посміхається). Але здебільшого доводилося займатися вирішенням проблемних питань, розглядом скарг. Виступати в ролі медійної персони, розповідати, як все реформується… Хоча в 2015-му це робити було легко, тому що тоді дійсно відбувся переворот у військовій медицині. Ми стільки змогли зробити за 2015-й, що про це було приємно говорити.
— Що саме вдалося зробити тоді?
— Ми організували військово-цивільний штаб медичного захисту, який реально працював. Ми збиралися мінімум раз на місяць — всі керівники військових медслужб, Мінздраву, Академії наук, Міністерства соцполітики, служби ветеранів… Дуже багато питань вирішили. А потім окремим депутатам захотілося цей штаб перетворити на свою політичну трибуну. Та й певна заздрість почалася: а чого це Стеблюка так багато? А чого про нього – хороше, а про депутатів – тільки погане?.. Зрештою, як я вже казав, щойно з’явилася можливість піти працювати в військово-медичну академію – я це зробив. Все-таки це моє, це мені подобається. Я ж науковець, викладач, я люблю вчити…
Лілія Рагуцька, news.online.ua
