Переговори в Ісламабаді зазнали невдачі (принаймні на зараз) через фундаментальний розрив у сприйнятті того, хто має більше підстав поступатися.
Вашингтон вступив у переговори з припущенням, що тижні кінетичного тиску достатньо підірвали іранські позиції, щоб змусити до суттєвих поступок. Тегеран вступив із протилежним переконанням: він витримав удари, зберіг ядерну програму, утримав контроль над Ормузькою протокою і продемонстрував здатність відповідати на кількох аренах одночасно. З точки зору Ірану, це не позиція сторони, що програє — це позиція сторони, яка вижила і тепер прийшла фіксувати результати.
Цей розрив між американськими очікуваннями і іранським самосприйняттям і є справжньою причиною провалу. Власне, це те, про що я писав раніше. Переговори формуються не лише об’єктивною реальністю — вони керовані сприйняттям. А коли сприйняття сторін принципово розходяться щодо того, хто знаходиться в сильнішій позиції, угода стає структурно неможливою.
Давайте зафіксуємо пункти незгоди між сторонами:
Перший — ядерна програма, як центральний і найскладніший вузол. США вимагали повного припинення збагачення урану і вилучення або знищення накопичених запасів. Іран категорично відмовився обговорювати право на збагачення як таке — це для Тегерана питання суверенітету, а не переговорний інструмент. Достеменно невідомо, в якому стані перебуває іранська ядерна програма, але принаймні на зараз вона залишається головним козирем Ірану.
Другий — Ормузька протока. США наполягали на повному і безумовному відкритті протоки для комерційного судноплавства. Іран погодився лише на координований прохід через власні збройні сили — тобто де-факто зберіг контроль і право стягувати збори. Це не поступка, а легітимізація нової реальності: Іран вже контролює протоку і хоче, щоб це було визнано офіційно, а не скасовано.
Третій — балістичні ракети. США включили вимогу щодо обмеження ракетної програми. Іран вважає її стратегічною страховкою і відмовляється її обговорювати. Це його єдиний реальний засіб стримування після того, як ядерні об’єкти зазнали часткових ударів.
По суті, всі три точки незгоди є для Ірану не переговорними позиціями, а червоними лініями. Це принципово відрізняє поточну ситуацію від попередніх раундів — включно з Женевою, — де простір для маневру існував хоча б формально.
Вашингтон стоїть перед декількома варіантами розвитку подій — і всі вони проблематичні:
Відновлені переговори без зміни рамки просто відтворять ту саму динаміку. Якщо жодна зі сторін не змінить свого базового сприйняття, новий раунд буде продовженням провалу, а не виходом з нього.
Завершення конфронтації без угоди ризикує сигналізувати про слабкість — і підірвати американське стримування не лише щодо Ірану, але й у ширшому регіональному контексті.
Військова ескалація є найризикованішим шляхом. Удари по іранській інфраструктурі можуть накласти реальні витрати на режим, але навряд чи завдадуть нокаутуючого удару. Іран має і здатність, і готовність розширити конфлікт горизонтально — атакуючи інтереси США, Ізраїль і регіональних партнерів, а через хуситів — загрожуючи і протоці Баб-ель-Мандеб, через яку проходить ще 10% світового нафтового транзиту.
Окремо варто розглянути морську блокаду, яку Трамп публічно обговорює як «венесуельський сценарій». Ідея виглядає привабливо: США встановлюють контроль над Ормузькою протокою і островом Харг, задушуючи іранський нафтовий експорт і одночасно відрізаючи Китай та Індію від ключового джерела нафти. Але аналогія з Венесуелою виглядає хибною.
По-перше, географія: Іран контролює північний берег протоки з розгорнутою там ракетною і військово-морською інфраструктурою, а також стратегічні острови над судноплавними смугами. Венесуела не мала нічого подібного.
По-друге, симетрія загроз: іранська відповідь на блокаду — це не просто закриття протоки у відповідь, а удари по нафтовій інфраструктурі Саудівської Аравії, ОАЕ і Кувейту.
По-третє, ціна для самих США: нафта торгується в межах $ 95-96 за барель під час перемир’я, але цілком може повернутися до попередній цифр вище $110. Блокада в умовах уже напруженого ринку означала б шок, порівнянний з одночасним повторенням криз 1973, 1979 і 2002 років разом. Блокада як стратегія виглядає сильніше в соціальних мережах Трампа, ніж на оперативних картах Пентагону.
Є й четвертий варіант, який ніхто публічно не називає: прийняти нову стратегічну реальність і шукати угоду, яка легітимізує частину іранських досягнень в обмін на обмежені, але верифіковані поступки. Але це вимагає тверезішої оцінки того, чого можна досягти тиском.
Пару слів щодо Венса, який балансував між вірністю Трампу і своїм іміджем скептика інтервенцій. Він опинився у класичній ситуації «win or lose, you lose». Якщо Трамп ескалує — Венс мав рацію щодо ризиків, але стає частиною провальної команди. Якщо Трамп шукає угоду — Венс уже спалив мости, назвавши пропозицію «фінальною». Єдиний варіант, де він виграє — якщо Іран несподівано прийме американські умови. Але з огляду на те, що іранська сторона вже заявила про відсутність планів на новий раунд — це малоймовірно.
.
Іранці не здались США на переговорах і не дозволили Трампу зберегти обличчя щоб ї*банько без ущерба для репутації втік з тупікової війни. Його посланець Венс поїхав з нічних тьорок з повідомленням, що Іран відмовився відмовлятись від збагачення урану, наслідком чого є можливе створення ядерної бомби.
Однак Венс ні словом не прохопився про те, чи буде дозволено Ірану збирати податі з танкерів, які пропливатимуть Ормузською протокою мимо країни аятол. Такого права у терористів до виходки США не було. Але зараз вони вже це роблять, викатуючи рахунок в кріптовалюті (щоб американці не наклали санкції на платників податі за розрахунки в доларах).
При цьому одночасно з заявою Венса Трамп публічно повідомив, що США вже перемогли Іран в військовому сенсі, лишились лише якісь подробиці. А значить американці продовжать шукати шляхи виходу з іранської западні, хоч трохи зберігши обличчя аби не виглядати як Байден в Афганістані.
І оцей перенос уваги з краху торгівлі на ядрьону-матрьону аятоли виглядає як те, що американці внутрішньо змирились з крахом міжнародної системи права щодо морської торгівлі. Право сили Ірану перемогло силу права, яку Трамп сам ламав і хакав останній рік. Тому, імхо, американці проти податєй не сильно і протестуватимуть.
Британський «̷В̷і̷с̷н̷и̷к̷ ̷К̷а̷п̷і̷т̷а̷л̷і̷с̷т̷і̷в̷» «Financial Times» якраз викотив історичний екскурс в історію податєй (чим відрізняється протока від каналу, оказується Данія остання збирала бабулєси з пропливаючих кораблів по протоці і лише тиск США змусив їх відмовитись, але Туреччина таки огрібає гроші за проходження природної протоки, однак її не пресують за це).
В статті висловлюється протест арабських і західних країн проти повернення до злочинного минулого. Але якось вяло протестують. Мабуть платити по $1 долару за барель буде простіше.
Хоча це справедливо називають скринькою Пандори. Бо тоді у Китаю взагалі не буде причин не брати гроші за кораблі, що пропливають мимо його узбережжя. А там для світової торгівлі ще гірший потік вантажів(((
