Я зрозумів, певне, навіщо Банкова через речників і пул телеграм-анонімок так підігріває тему легітимності Володимира Зеленського на посаді Президента України.
Не лише, щоб звинуватити опонентів у «розхитуванні човна під час війни». Для звинувачення опонентів у будь-якій дурниці їм приводів і фактів ніколи не було потрібно. Самі все вигадували — в цьому, як ні в чому іншому, вони здобули чималий досвід до приходу до влади.
Натомість хвороблива увага до «20 травня» цілком вкладається у прийом «виведення уваги на негодний обʼєкт». Щоб говорили про легітимність (питання, якого нема) — а не про питання, які справді є.
І найголовніше — про звіт за зроблене.
Адже Президент обирається на пʼять років. І, хоча волею обставин буде на посаді довше — логічно було б запитати, на що спромігся за відведений Конституцією термін.
Тим більше, Зеленський письмово, в програмі, обіцяв, що іде на один строк. Що було для певної частини виборців аргументом підтримати його.
Зеленський ішов, обіцяючи «країну мрії». Виборча програма була набором кліше про краще майбутнє і щасливе життя для всіх.
На питання скептиків, де візьмуться ресурси — давалась не відповідь, а прозорий натяк: «отнімєм і подєлім».
Зе-команда ішла «робити їх всіх разом». Тобто, «ламати систему», цілком звичний для популістів всього світу посил.
Але, замірюючись на злам системи, завжди треба переконатись, що це — не система життєзабезпечення.
А от якраз із цим у переможців 2019 року виникли найбільші проблеми. Як «регіонали» у 2010, вони кинулись ламати побудоване «папєрєднікамі». Але вони навіть не уявляли собі, що має бути натомість.
Результати не забарились. Спроби «відіграти назад» децентралізацію і загальмувати медичну реформу зробили систему неготовою до викликів пандемії. Ціна — тисячі життів.
Бажання «переналаштувати потоки» з бюджету призвели до того, що економічне зростання 2016-19 років перетворилось на падіння уже під кінець 2019, ще до пандемії.
І найгірше — прагнення будь-що «дістати Порошенка» штовхнуло владу на зупинку оборонних програм, зрив військового виробництва — від ракет до бронежилетів — що, цілком імовірно, послало путіну сигнал про неготовність України воювати. Розпочалося повномасштабне вторгнення… ціну якого страшно уявити — але доведеться усвідомити і пережити.
…. І навіть нині насельники будинку на Банковій не бажають відкинути дрібні порахунки і спертися на обʼєднані сили країни.
Вони прагнуть діяти самі, як можуть і вміють.
Виходить не дуже. Після того, як гартована у 2014-19 армія дала відсіч ворогу, а суспільство підтримало цей порив — Зеленському вдалося стати вітриною цього героїзму в світі.
Але вітриною довго бути не вийде — такі закони масової свідомості, які не можуть якщо не знати, то принаймні не відчувати люди з шоу-бізнесу при владі.
У тривалій війні ключ до успіху — системність. У постійному переконанні союзників. У підтримці справжньої, а не «за допуском» єдності всередині країни. У вмінні дати ріст ідеям, які спроможні змінити умови.
З системністю у тих, які йшли ламати систему, системні ж проблеми.
Тому головне питання сьогодні — зовсім не легітимність. А адекватність. Відповідність дій влади потребам часу.
Відповідь — у механізмі, який відновив би довіру суспільства і партнерів, і дозволив би ефективно побудувати роботу.
Уряд національної єдності і порятунку. Його створення необхідне.
Станеться це з волі Банкової (але не під її диктовку) — і Зеленський справді зможе увійти в історію президентом країни, яка перемогла, а він не заважав.
Станеться це вимушено для президента і його «5-6 менеджерів», всупереч їхньому спротиву — слід у історії залишиться відповідний.
Якщо ж не станеться — залишитись у історії ризикує вся Україна, як ми її знаємо.
