Окружний адміністративний суд Києва відкрив провадження за позовом Комуністичної партії України та її лідера Петра Симоненка до Міністерства юстиції України про скасування заборони діяльності Компартії. Про це сьогодні повідомила пресслужба суду.
Справу розглядатимуть за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, ідеться в повідомленні.
У суді нагадали, що позивачі просять скасувати наказ Мін’юсту від 23 липня 2015 року, яким було затверджено правовий висновок комісії з питань дотримання закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (про декомунізацію) про невідповідність діяльності, назви та символіки Компартії України вимогам цього закону.
У грудні 2015 року Окружний адміністративний суд Києва заборонив діяльність Компартії України. 15 січня 2016 року в Київському апеляційному адміністративному суді було відкрито провадження за апеляційною скаргою КПУ, розгляд справи триває досі. У Міністерстві юстиції України повідомили, що поки рішення суду про заборону не набуло чинності, Компартія може продовжувати свою діяльність.
23 липня Симоненко подав у суд новий позов.
Окружний адмінсуд Києва розпочав провадження по справі про відміну заборони Компартії України в день пам‘яті жертв Сандармоху.
Схоже, таких символів у нашому житті ближчим часом більшатиме
P.S.
Пам’ятаєте, що таке зсув «вікна Овертона»? Це коли суспільство потроху привчають вважати щось категорично неприйнятне спершу «радикальним, але є і така точка зору», потім «екстравгантним, але чом би й ні?..», потім «одним із можливих варіантів», ну і зрештою «новою нормою».
Після нещодавнього стихійного електорального бунту всі компроміси, консенсуси, домовленості та «установки за замовчанням», що склались у попередні 5 років, розлетілись у хлам. По всьому фасаду нашого недобудованого спільного дому відкрились незчисленні вікна, віконця та кватирки Овертона, і з них потягнуло холодними вітрами із-за порєбріка.
Нас раз по раз заводять у одну й ту саму доволі просту схему, і ми щоразу радісно на це ведемось і граємо відведену нам роль. І в підсумку раз по раз те, що було неможливим ще вчора, стає новою «нормою».
Портнов повертається в Україну, погрожуючи помстою нам з вами. Йому запопадливо дають посаду професора. Студенти бунтують, контракт розривають – ми щасливі, наш протест дав результат, реванш відступив. Але… Ми так радіємо, що Портнов не стоятиме на професорській кафедрі, що вже і забули: ще недавно він боявся стояти на українській землі. Тепер те, що він дихає з нами одним повітрям та зухвало ходить поруч з нами, стало новою «нормою», ми ж тішимось видимістю перемоги – «в професори не пустили».
Медвечук скупив три телеканали, які разом охоплюють більше половини всієї телеаудиторії країни, тобто більшість українців тепер щодня отримують порцію кремлівської пропаганди. Ми ж зірвали телеміст із Москвою, тішимось цією нашою «перемогою» — і на цьому фоні сам факт захоплення Росією через Медвечука більшості нашого медіапростору якось забувається. Це ж не так яскраво як телеміст, це ж «всього лише» щоденна обробка мізків десятків мільйонів українців пропагандою агресора. Це ще одна наша нова «норма».
Ми змусили ЦВК скасувати реєстрацію кількох особливо одіозних втікачів із команди Овоча – і на цьому фоні успішна реєстрація цілих двох партій, які стоять на позиції знищення України та відверто працюють на РФ, одна з яких з гарантією проходить до Ради, стала нашою «нормою».
Вікна Овертона зсуваються щодня, рівно настільки, наскільки ми даємо їм зсунутись. А ми даємо. Ми програли бій за проспект Григоренка у Харкові, апелюємо рішення суду щодо проспектів Бандери та Шухевича у Києві – і навіть не помітили, що сама необхідність відстоювати ці імена у суді – це нова «норма», яку вчора неможливо було уявити.
Чи можливо, що вікна Овертона так зсунуться, що протягами з них видує всі досягнення останніх років, оплачені тисячами життів? На жаль, цілком можливо. Вже нема нічого, захищеного та незаперечного «по замовчанню», просування нової московської «норми» відбувається шаленими темпами та по всіх напрямках. Кінцева мета відома – повне зрівняння норми нашого суспільства із тим, що вважають нормальним у Мордорі. І ця мета цілком досяжна у досить короткій часовій перспективі.
Єдиний наш шанс – перейти від оборони до наступу, від ситуаційного реагування до активних дій на випередження. Не ми розхитали «віконні рами», і зробили можливим зсуви вікон Овертона у всіх можливих напрямках. Але як це вже сталось, ми маємо самі почати зсувати рамки нормального.
Що, «суди Лінча» поза межею норми? Телестудії вартістю мільйони доларів, які згорають від «коктейля» за кілька гривень, це щось неможливе і за межею допустимого? Добровольчі батальйони не лише на фронті, але по всій країні – це страшний сон, який не можна уявити в реальності? «Київська хунта» — кліше московської пропаганди, а в реальній Україні все винятково демократичненько та процедурненько? Все так, тільки це було раніше, поки діяли всі ті компроміси, консенсуси та домовленості, які тепер розлетілися в друзки.
