Відносини між Києвом і Вашингтоном, їхній рівень та амбітність, пріоритети і “стан здоровʼя” належать до фундаментальних елементів світового позиціювання України. За “американськими лекалами” у підходах до України та подій навколо неї відточують свої підходи й інші світові столиці.
Саме у цьому контексті підписання 10 листопада у Вашингтоні «оновленої» Хартії стратегічного партнерства має визначальне значення на тривалу перспективу. Це той сигнал, з яким ще можна погодитися з речниками дипломатії Зеленського щодо історичності події. От лише цього разу із знаком мінус.
Що не так?
— Стратегічне партнерство з США оновленою Хартією насправді не оновлюється. Парадокс, але в тексті документа не знайшлося місця для домовленостей, над якими довго працювали як до, так і за часів Зеленського. Лише мрією так і залишилися перспективи дієвого залучення Вашингтону до Нормандського формату чи високотехнологічна безпекова допомога (і на землі, і в повітрі), чи вихід на зону вільної торгівлі з США (попри анонси після зустрічі з Байденом у вересні), чи лібералізація візового режиму зі Сполученими Штатами. Не дає відповіді нова Хартія і на питання про безпекове партнерство (союзництво в чи поза НАТО) між Україною і США. Немає згадки і про співпрацю у сфері ППО/ПРО. І все це у перспективі на 10 років вперед! Як не прикро констатувати, але за цими аспектами попередня Хартія дає мові документа зразка 2021 року фору.
— Дипломатія Зеленського не змогла розʼяснити сутність і подальші перспективи Кримської платформи. А заразом і стратегію деокупації Криму. Далі стандартних кліше про невизнання анексії півострова потяг деокупації за Зеленського не пішов, так і залишившись на рейках піару без змісту. Якщо головна ідея платформи була “для координації міжнародних зусиль з подолання гуманітарних і безпекових наслідків російської окупації Криму” (як зафіксовано у новій Хартії), то, схоже, Кримська платформа від початку заблукала в часі. Долають наслідки окупації після де(!)окупації. Однак, про це і як туди дістатися — ані слова.
— Регіональне лідерство України звужено до … України. Такий висновок напрошується через факт відсутності у пакеті Хартії домовленостей про взаємодію між Києвом і Вашингтоном у сфері регіональної безпеки. Натомість документ зразка 2008 року фіксував такі напрями партнерства як придністровське врегулювання і взаємодію з врегулювання інших регіональних конфліктів, заохочення поширення демократії в Білорусі та Україну як лідера ГУАМ. Нині, як виглядає, ці теми — вже не теми, з відповідними наслідками для потенціалу регіонального лідерства України.
— Оновлена Хартія не зберегла Україну як кандидата на членство в НАТО. Логіка оновлення засадничого документа, прогрес на шляху євроатлантичної інтеграції та досвід протистояння зовнішній агресії, здавалося, мали б призвести до потужнішого сигналу підтримки перспектив членства України в НАТО з боку Вашингтону. Натомість бачимо лише готовність США підтримувати зусилля Києва щодо “максимального підвищення статусу як партнера НАТО з розширеними можливостями”, а не як кандидата. Це не нюанс, а вагома відмінність.
Серед інших недоліків — відсутність згадок про:
⁃ спільну позицію щодо протидії Північному потоку-2;
— перспективи посилення санкцій проти Кремля у разі подальшої ескалації агресії;
⁃ історичну декларацію Помпео щодо Криму, відстоювання прав кримських татар;
⁃ підтримку міжнародного визнання та становлення Православної церкви України;
— програми наукових, освітніх і культурно-гуманітарних обмінів (як це було у попередній Хартії).
Як висновок: поки що нова Хартія більш схожа не на “оновлення”, а “обнулення” — новий відлік стратегічного партнерства. З акцентом на внутрішні реформи (протидію корупції, стійкість і незалежність інститутів держави на засадах стримувань і противаг, корпоративне управління).
Чому дипломатія Зеленського пішла шляхом “заміни”, а не “змін до” чи модернізації попередньої Хартії (в ній окремі формулювання справді випереджали час), залишається питанням.
