Отже, мої котики та зайчики, час вчергове поговорити про серйозні речі, інколи приємні, а інколи і не дуже (спойлер – фінал оптимістичний 
).
).Накопичилось багато, і до вчорашнього вихідного тупо не було часу сісти накидати це все на папір. Вийшла така собі «нанодисертація», тож будемо дробити на розділи. Всього буде 4 розділи, кожен з яких викладатиму окремо.
Ну, поїхали
1. ПУТІНСЬКА ХУЦПА ГОЛОСАМИ ЕРДОГАНА ТА ШРЬОДЕРА
В єврейській мові є чудове слово «хуцпа». Це не просто нахабство, а таке собі замежне супернаднахабство. Класичний приклад хуцпи – це коли звинувачений у вбивстві власних батьків просить про пом’якшення вироку бо ж він тепер круглий сирота
Так от, за останні дні кремль двічі озвучив повну кристально чисту хуцпу, якою є його «мирні пропозиції». Першим їх доніс світові старий давно «спалений» агент рашки Шрьодер, а коли його одразу ж недвозначно послали слідом за рашківським кораблем, дослівно ті самі меседжі попросили озвучити мабуть найсерйознішого ситуативного (дуууже ситуативного, і з купою «але», та це вже точно за межами цього допису) союзника рашки – турецького диктатора Ердогана.
Якщо прибрати словесну полову, суть послання кремля зводиться до двох простих меседжів:
— Ми, росія, починаємо програвати цю війну, і чим довша вона тим наші справи гірші;
— Тому ви, хохли, маєте чим швидше капітулювати та прийняти мир на російських умовах.
Правда, логічно і послідовно? певно, колись ці «мирні пропозиції» так само ввійдуть у словники для пояснення слова «хуцпа», як і наведений вище судовий випадок
певно, колись ці «мирні пропозиції» так само ввійдуть у словники для пояснення слова «хуцпа», як і наведений вище судовий випадок Кремль дуже поспішає, і його «мирні пропозиції» звучать чим далі тим істеричніше. Схоже, за браком повної інфи з-за парєбріка, ми навіть недооцінюємо те, наскільки кепські справи по той бік фронту – але наполегливість та тональність кремлівських «мирних пропозицій» дає про це певну уяву.
Не берусь достемено судити, що є визначальним чинником – чи те, що під санкціями вже зупинили виробництво підприємства, які разом створювали 40% російського ВВП, чи анонсоване з нового року нафтове ембарго, чи ситуація на фронті. Швидше за все, і все перелічене, і ще багато чого що ми наразі не знаємо. Але нагадаю, як поводилася та що пропонувала москва в час, коли ще вважала цю війну переможною для себе – і кожний може сам провести порівняльний аналіз 
Сюди ж лягає інформаційна хвиля, яку москва запустила на Заході одночасно із оголошенням «оперативної паузи» (вираз із тої ж колекції, що і «жест доброї волі» на Зміїному ).
).Одночасно купа «ікспєрдів» різного ступеню компетентності та різних поглядів, від давно відомих агентів кремля до цілком щирих наших симпатиків, але з тих хто пророкував нам триденну оборону Києва і неминучу поразку, почали розганяти один і той самий меседж: росію неможливо перемогти у війні. Мовляв якою б поганою не була москва і яким би злочином не була б її інтервенція в Україну, слід бути реалістом і визнати, що Україна вже зробила максимум можливого: зупинила російську навалу. Одержати ж над росією повну військову перемогу в принципі нереально, тож не варто затягувати конфлікт, пора домовлятися – звісно ж, на «прийнятних для росії умовах».
«Ти сказав вперше – я повірив. Повторив – я засумнівався. Сказав втрете – я зрозумів, що ти брешеш» (с). Наполегливість і нервовість, з якою росія розганяє тезу про свою «непереможність», краще за будь — яку штабну аналітику доводить: перемогти окупаційну армію можна.
Більше того, поспіх, з яким нас і наших союзників намагаються в цьому переконати, показує що ця перемога не десь там через роки та роки – у кремля «підгоорає» вже зараз, і саме тому наразі всі зусилля кинуто на примушування нас до якнайшвидшого миру (читаємо: до негайної капітуляції).
Що в цій ситуації маємо робити ми? Те що завжди, коли кремль висуває чергові неприйнятні для нас умови: не вестись на облуду, слати його на дно слід за крейсером «москва», та старанно пояснювати і нашому суспільству, і союзникам на Заході, чому ми так чинимо і чому московські «аргументи» є суцільною брехнею та маніпуляцією.
Як завжди, наша найсильніша зброя – витримка, терпіння як би важко якийсь час не було, чітке розуміння що для нас є прийнятним, а що є гіршим навіть за продовження цієї страшної війни. І звісно ж – критичне мислення, особливо стосовно ворожих інформаційних операцій.
Ну і ще раз – кремль сам підтвердив, що його підтискає час. Вороги поспішають – значить час грає на нас. Отже, головне протриматись. Як довго – поговоримо трохи далі
Evgen Dykyj
НОТАТКИ ПРО НАШ «МАРАФОН» — 2
Отже, мої котики та зайчики, продовжуємо огляд подій та перспектив (хто пропустив — початок у минулому пості, не рахуючи репосту).
2. ЧОМУ «КОРЕЙСЬКИЙ ВАРІАНТ» НЕ ДЛЯ НАС
А може насправді ну його? Зробили що могли, і так перевершили всі оптимістичні очікування, тож може досить нести втрати, час виходити на компроміс із агресором?
Пригадуєте, на початку війни і частина союзників, і деякі наші арахамії вважали що ми повторили подвиг фінів у 1939-му, і що максимум на що ми навоювали це так звана «фінляндізація»? Йшлося про відмову від окупованих територій, нейтральний статус країни, обмеження наших оборонних можливостей тощо.
На той час з нашого боку вистачило адекватних людей, які зрозуміли самі і донесли суспільству різницю між ситуацією Фінляндії у 1939-му та України у 2022-му, між сталінським СРСР та путінською рашкою тощо. У нас не було жодних підстав для такого нерівного миру, і суспільство дуже чітко це заявило. З ворожого боку навпаки, вважали такий варіант занадто добрим для нас, прагнули ще більшого – і так само відмовились від цих пропозицій.
Наразі «фінляндизація» України стала для кремля вже максимальним побажанням на поточний час, можна сказати нездійсненною мрією. Нездійсненність мрії вже так очевидна, що «фінський» варіант вже озвучується лише всередині рашки, для власного «лохторату». Нам же та нашим союзникам пропонується варіант «корейський».
Суть «кореїзації» дуже проста: війна «заморожується» по нинішній лінії фронту, підписується не мирна угода, а угода про припинення вогню – але фактично обидві сторони розуміють, що це назавжди чи принаймні на довгі десятиліття.
При цьому Україна не примушується ні до «денацифікації», ні до «нейтралітету», але так само і не отримує жодних компенсацій та репарацій, не кажучи про притягнення до відповідальності військових злочинців. Окуповані території залишаються під владою росії, хоч можливо де-юре це оформляється в стилі «найбільш незалежних у світі республік», і ми відмовляємось від права звільняти їх військовим шляхом.
Зняття з росії санкцій може напряму в угоді не прописуватись, але всім зрозуміло, що припинення вогню буде трактуватись як де-факто закінчення вогню, і санкційний прес хай не одномоментно, але в межах найближчого року – двох буде послаблений до рівня перед 23.02.2022.
Що тут не так, окрім жахливої несправедливості? Світ не ідеальний, і справедливість буває недосяжною. То може це дійсно прийнятний варіант, при якому ми принаймні зберігаємо більшу частину території країни, і головне – припиняємо щодня втрачати наших кращих синів та дочок? Зрештою, закінчилась колись в такий спосіб Корейська війна, і нічого, живуть же обидві Кореї?
Винесемо за дужки те, що обидві Кореї живуть дууууже по-різному, і якщо ми дійсно отримали б шанс повторити шлях успіху Південної, то населення окупованих територій було б приречене жити у чомусь дуже схожому на КНДР. Зрештою, досить імовірно, що рашка погодилась би прописати в угоді про припинення вогню пункт про добровільний обмін населенням, тобто про право виїхати з-під окупації до контрольованих владою України територій, і «просто» ще кількасот тисяч українців стали б внутрішньо переміщеними особами.
Ключова відмінність «корейського варіанту» в Кореї 1953-го та в Україні 2022-го – це мета підписання мирної угоди, та відповідно – тривалість її дотримання.
Мирна угода 1953-го, яка стала можливою одразу по смерті Сталіна (і не була можливою за життя диктатора, який розв’язав цю війну – правда, непогана паралеь? ), констатувала по-перше небажання СРСР, КНР та США продовжувати нікому не потрібну війну, по-друге – готовність «обнулити» те що сталось, звалити всю провину за неї на покійного радянського вождя, та головне – повернути і зафіксувати всерйоз та надовго статус-кво, про який домовились ще у 1945 за підсумком Другої світової.
), констатувала по-перше небажання СРСР, КНР та США продовжувати нікому не потрібну війну, по-друге – готовність «обнулити» те що сталось, звалити всю провину за неї на покійного радянського вождя, та головне – повернути і зафіксувати всерйоз та надовго статус-кво, про який домовились ще у 1945 за підсумком Другої світової.Порушення світового порядку було припинене, а у відновленого статус-кво на цей час вже були одразу два ядерних гаранти, по одному з кожного боку, притому цілком рішучих у своєму намірі в разі потреби «натиснути кнопку».
«Кореїзація по-путінськи» – зовсім про інше. Це угода, яка якраз має легалізувати порушення світового порядку, і створити черговий, значно потужніший за попередні, прецедент безкарності агресора.
Для всього світу «кореїзація України» означатиме, що світовий порядок, який склався після Другої світової та вважався остаточно закріпленим по завершенні Холодної війни, насправді навпаки – остаточно зруйнований та анульований. У «новому прекрасному світі», про який мріє пу, стане нормою, що будь-хто може окупувати будь-кого – якщо тільки має для цього достатню військову потугу. Кордони держав знову стануть умовністю, яка існує лише від війни до війни, а всі міжнародні стосунки визначатимуться виключно чисельністю армій та наявністю боєголовок.
Очевидно, що в світі одразу вишикується черга бажаючих переграти попередню історію, користуючись відкритою рашкою скринькою Пандори. Але однією з перших жертв наступних нескінченних переділів кордони та «переглядів історії» станемо знову таки ми.
Для кремля «корейський сценарій» — не тільки спосіб легалізувати окупацію, яка вже сталась, та вистрибнути з-під санкцій. В першу чергу це спосіб уникнути повного військового розгрому, який далі запустив би ланцюгову реакцію падіння кремлівського режиму.
А далі, після збереження та посилення режиму, росія однозначно повернеться до своєї головної задачі – ліквідувати незалежну Україну як явище. І окуповані зараз території є для росії не просто «військовою здобиччю», а в першу чергу плацдармом для подальшого наступу.
Не берусь судити, скільки часу знадобилося б росії для поповлення боєздатності війська, вивчення помилок цієї війни, та ретельної підготовки до нового, більш успішного вторгнення. Може рік, а може всі п’ять. Знаю, що це вторгнення в разі «кореїзації» стає абсолютно неминучим, і як би ми ретельно до нього не готувались, навіть в найкращому для нас разі ми зможемо відбитись хіба що ще значно дорожчою ціною, аніж зараз. А можемо і не вистояти.
«Кореїзація» потрібна кремлю, і лише кремлю. Саме тому її так старанно «напарюють» зараз як нам, так і нашим союзникам.
Наш шанс – навпаки, продовжити нинішню війну, як би дорого це нам не коштувало і як би довго це не тривало, з тим щоб не дати ворогові поновитись, провести реорганізацію армії, та виконати роботу над помилками. Наш шанс – дотиснути ворога в ході цієї кампанії, коли наша країна стала для нього пасткою, і не дати перетворити окуповані землі на плацдарм та ресурс для реваншу за неповний успіх цієї інтервенції.
І однією з передумов для реалізації цього шансу має стати рішучість нас, тиловиків, тягнути лямку цієї війни щонайменше так само довго, як готові тримати фронт наші захисники.
І тоді рано чи пізно всі забудуть «корейський варіант» завершення цієї війни так само, як сьогодні вже не згадують «фінський». Реалізується єдина історична аналогія, дійсно релевантна в цій ситуації: завершення війни Третім Рейхом, з усіма репараціями, компенсаціями і нюрнберзькою післямовою. Вже як повторювати історичні сценарії, то ті які дійсно варті понесених нами втрат, та головне — ті що надалі гарантують мирне майбутнє.
Evgen Dykyj
Продовження — тут
