Грудень цього року багато що розставив по поличках. Геополітичний, а точніше – цивілізаційний розклад став абсолютно наочним. Практично одночасно відбуваються дві події.
НАТО ухвалює секретний військовий план захисту Польщі та країн Балтії від агресії РФ, і виділяє 30 бойових бригад, кілька ескадрилій літаків та чималий флот, які мають за перші ж дні агресії прийти на допомогу тим членам Альянсу, яким історично не поталанило межувати із Росією. Тим часом РФ практично поглинає іншу країну, за природними умовами та історією дуже схожу на Польщу та Балтію: Республіка Білорусь практично припиняє своє існування як хоча б частково незалежна держава і із країни з обмеженим суверенітетом скочується до когорти фейкових держав на кшталт Осетії, Абхазії, Придністров’я та ДЛНР.
А ми як завжди – балансуємо на роздоріжжі та розриваємось між Європою та Євразією.Здавалось, російська інтервенція 2014 року остаточно розставила крапки над всіма «і», і наш рух від Імперії до Вільного світу вже неповоротний, хай і не такий стрімкий, як ми мріяли на барикадах Майдану. Але вибори 2019 виявили, що навіть 6 років «гібридної» війни не вистачило, щоб достатньо полікувати мізки, забиті радянськими стереотипами, підживлюваними масштабним російським агітпропом та його місцевим малоросійським відділенням у вигляді олігархічних телеканалів. Натомість суспільство розділилось на активну меншість, яка власне і винесла на собі весь тягар війни, і пасивну більшість, яка «втомилась від війни», сидячи на диванах. Втомилась від війни як від якоїсь незрозумілої проблеми, що невідомо звідки взялась і заважає нормальному звичному життю, від картинки в новинах, яка не дає насолоджуватись скетчами улюбленого «кварталу» — як похорон загиблого офіцера нещодавно завадив прогулянці гламурної діви з «Космополітену». Демократія, яку ми на Майдані захистили ціною життя Небесної Сотні, яку всі ці роки зберегли від тоталітарного завойовника ціною життів бійців добробатів та ЗСУ, парадоксальним чином цілком законно привела до влади людей, які ментально чужі Майдану, які глибоко не розуміють за що ми воюємо, і більше того – які повністю живуть та мислять у світі російської мас-культури у її провінційному малоросійському виконанні.
Вони дійсно хочуть припинити війну – бо вона заважає бізнесу у Росії та з Росією. І все. Все інше їм не заважає. В більшості своїй вони глибоко, щиро не розуміють за що ця війна. Більше того, вони не розуміють, що війна не є окремою проблемою, «річчю в собі» – вона є інструментом, яким Росія намагається досягнути своїх цілей. Але найстрашніше, що вони не розуміють, а чому б не віддати Росії все те, чого та прагне? В обмін на мир? Тобто чому б не «обнулити» все те, заради чого ми воюємо вже 6 років поспіль – адже тоді припинять стріляти та можна буде знову робити бізнес в Росії. Бо все те, за що ми воюємо не становить для них ніякої цінності.
І от з такої вихідної позиції делегація України сьогодні вирушає на перемовини у Парижі. Неважко спрогнозувати, наскільки «сильною» буде позиція Зе на цих перемовинах. Епічний провал подорожі до Нью-Йорку, з якого повернулась позбавлена цноти заплакана «Моніка Зеленські», може здатись тріумфом дипломатії після перемовин «КВН проти КГБ», де на стороні КГБ на додаток гратимуть як мінімум «гостинні хазяї».
Існує незначна вірогідність, що окрилене успіхами Пуйло несподівано почне висувати вимоги настільки нахабні, що вони будуть неприйнятними навіть для наших «мироносців». І тоді ображені у своїх кращих почуттях КВНщики таки повернуться в Україну якщо не патріотами, то принаймні чимось таким квазі-державницьким, яким колись вимушено під тиском Росії став заводський парторг Кучма. Для Донбасу почнеться «план Б» із побудовою стіни, а з Росією будуть вимушено встановлені стосунки на основі «нерозділеного кохання» — «я так хотів подивитись йому у очі, а він мене французькою любов’ю! уууу, ні пращу!..». Для країни цей варіант був би рятівним, а нинішній владі гарантував би спокійне правління на повний термін її повноважень до наступних виборів. Але вірогідність такого варіанта вкрай незначна.
Так само незначна вірогідність протилежного варіанту – що капітуляція перед РФ та повний поворот вектору розвитку з Заходу на Схід за білоруською моделлю буде публічно оголошений безпосередньо посеред Парижу одразу по завершенню перемовин. Цей варіант екстремальний, але принаймні швидкий – як діяти при спробах такого повороту ми добре знаємо, згадаємо 2013 рік. Буде жорстко, будуть великі ризики – але буде і чималий шанс на перемогу.
На жаль, швидше за все офіційно неоголошена, але від того не менш реальна війна РФ проти нас продовжиться так само неоголошеною, але від того не менш реальною капітуляцією у Парижі. Офіційно сторони підпишуть якісь папірці ні про що, де фігуруватимуть слова «взаєморозуміння, намір припинити кровопролиття, продовження мирного процесу». Зради не станеться, точніше її не оголосять публічно.
А між тим непублічно станеться саме те, чого ми – та частина суспільства, для кого наша війна за Незалежність це не картинка у «ящику», — найбільше боїмось: у Парижі Пуйло та Зе, за повної згоди та підтримки західноєвропейських лідерів, узгодять наше повернення до сфери інтересів Росії та відмову від будь-яких намірів коли-небудь інтегруватися до Західного світу.
А далі нас почнуть поступово до цього готувати. Крок за кроком, як вони вже навчились робити – так, щоб кожний крок був не настільки значним, щоб навіть у наших власних очах виправдати повстання, і з випусками пари у проміжках між цими кроками.
Загальний зміст «пропозиції» Пу достатньо зрозумілий. У обмін на припинення вогню та поновлення бізнесу ми маємо віддати «сущіє пустячкі»:
- відмовитись від інтеграції з ЄС та НАТО;
- навпаки, почати поступову інтеграцію із «Тайожним Союзом», для почату суто економічну;
- забути про Крим, хай і не де-юре, але де-факто визнати його приналежність РФ (ні, ніхто не проти щоб ми формально час від часу нагадували про свої претензії – але ж не надто всерйоз, і не набридаючи цим Заходу, і не заважаючи пустити на півострів воду, електрику і транспортні потоки);
- прийняти Донбас таким, яким він наразі є – з легітимацією всієї окупаційної влади як «місцевого самоврядування», із правами де-факто автономії (хоч можливо і злегка закамуфльованої під «особливий випадок загальної децентралізації», з амністією та легалізацією бойовиків як «місцевої поліції», тобто отримати Донбас на умовах «Кадирівської Чечні»;
- визнати війну РФ проти нас нашим внутрішнім громадянським конфліктом, із всіма наслідками, від правових до фінансових, які з цього витікають;
- або відкликати, або просто «провалити» через неправильну подачу документів всі позови проти РФ у міжнародних судах;
- поступово дати «задній хід» всім проявам українізації у культурній та освітній сферах.
Ну от власне і все, «падумаєшь». Не більше. Але і не менше. Всього лише відмовити собі в тому, щоб бути Україною. І відмовити нашим дітям та онукам у перспективі будь-коли жити частиною Першого світу – ну хіба шляхом еміграції. А в обмін на це вони дійсно готові припинити пострілювати на лінії розмежування. Більше того, після виконання цих умов вони дійсно можуть і кордон віддати, і свої регулярні частини (ті самі, яких там все одно «нєт і нє било») вивести. Бо всі цілі, заради яких вони їх в водили будуть досягнуті – ми без жодного пострілу станемо другою Білоруссю, «Малоросійським федеральним округом», а Пуйло таки здійснить свою мрію – стане царем всєя не тільки Вєлікая, але також Малая та Бєлая…
Найстрашніше, що з точки зору «кварталократів» в усіх цих вимогах нема нічого неприйнятного. В їхній системі координат все те, чим РФ пропонує пожертвувати, не становить жодної цінності, чи не навпаки. Саме тому я маю дуже мало сумнівів у успішності (з точки зору РФ) завтрашніх перемовин у Парижі.
Але ще страшніше, що нам не оголосять описані вище домовленості, принаймні не одразу всім пакетом. Наприклад, пункти щодо ЄС та НАТО можуть ніколи публічно не прозвучати – просто якось потроху всі зусилля із імплементації Асоціації будуть згортатись, забуватись, ну а НАТО ж нам саме не дало ПДЧ, то от його просто далі «не турбуватимуть» нашими проблемами…
Ми побачимо, що ж направду «здали» у Парижі, лише коли крок за кроком таємні угоди почнуть імплементуватись – як ми лише постфактум побачили видачу Цемаха, розведення військ та поставки електроенергії із РФ.
Побачимо, коли замість простого подовження ще на рік закону про особливий статус ОРДЛО до нього почнуть вносити правки, далі коли під нього почнуть деформувати Конституцію, роблячи тимчасовий окремий статус постійним, а децентралізацію для окремих областей перетворюючи на автономію (хоч саме дратівливе слово «автономія» ніколи офіційно не прозвучить – її назвуть по-іншому, для РФ справа не у словах).
Коли підпишуть такі газові угоди, що стара «тимошенківська» ще здаватиметься верхом прозорості та захисту держаних інтересів.
Коли посилаючись на «венеціанку» нашу мову знову зроблять «однією з рівних», в умовах ну геть ліберального і вільного спільного з Росією медіа-ринку.
І між цими кроками проходитиме час, ми регулярно випускатимемо пару на вічах та мітингах, нам в цьому не перешкоджатимуть. Жабу варитимуть поволі, поступово нагріваючи воду, і не дадуть шансу вистрибнути із крутого окропу…
Я не знаю, чи спроможемось ми щось протиставити саме цьому, поступово-гібридному сценарію. Сценарію, за яким відбувалось і вже майже завершилось розчинення та поглинання Білорусі.
Знаю одне – завтра у Парижі буде пройдено точку біфуркації. І наш гравець на роялі або повернеться додому з на його думку провальних переговорів, розлючений на зрадливу Москву, і потроху стане по-справжньому вживатися в нову для нього роль Головнокомандувача воюючої країни. Або ж він повернеться тріумфатором, який «приніс нам мир». Тільки це може бути лише один мир – той самий «русскій мір», від якого ми відбивались всі ці роки.
І тоді знову, як 2014, лише від нас залежатиме – відіб’ємось ще раз, чи цього разу вже не подужаємо. Проміжних варіантів нема – бо що б там кому не хотілось, а це війна. Війна за наше (не) існування.
