А давайте собі уявимо, що насправді він… не бреше. От, не бреше і все! Аніскілечки! Ні виборцям, ні опонентам, ні, навіть, чур їх чур, отим клятим журналюгам, що наче оскаженіла зграя стерв`ятників вчергове намагаються під час інтерв`ю заклювати його ніжне незаймане єство заздалегідь недомовленими запитаннями. Уявімо, що він просто такий собі юний хлопчик-няшка, який всього-на-всього обожнює яскраво фантазувати та фонтанувати креативними ідеями. Замилуватись можна, чи не так?
Діти – це, взагалі, прекрасно! Особливо діти, що залюбки розповідають дорослим про власні вигадані пригоди та подвиги. Які щиро вихваляються, під шалені оплески рідні, неіснуючими перемогами. Захоплено обговорюють переваги своїх уявних друзів чи вади надуманих ворогів. Звісно, ніхто й не подумає звинувачувати подібного малюка в брехні чи пустословстві, правда ж? Ще й позаздрять такій безпосередності та креативу. Ба більше, будуть запевняти, що хлопчика чи дівчинку із такою фантастичною уявою й комунікабельністю в перспективі чекає неабияке яскраве майбутнє. І в цьому немає нічого дивного, бо для п`яти-шестилітніх дітей подібна поведінка є цілком нормальною.
Але як реагувати, коли на очах всього світу абсолютно так же само веде себе сорокатрьохрічний фізично розвинений статевозрілий бовдур? Чому після його чергового потоку свідомості постійно складається враження, що дивишся якесь дурне кіно, головний герой якого не дружить з реальністю? І не просто не дружить, але й повністю живе в якомусь уявному світі благородних лизоблюдів та огидних правдорубів, чесних негідників та мерзотних державників, милого квартального едему та моторошного демонічного «Рошену».
Іноді дивишся в ті щирі й повні якогось нездорового екстазу очі, слухаєш те заворожуюче хворобливо-впевнене муркотіння і думаєш, як подібну маячню можна озвучувати своїм ротом із трибун та екранів на мільйонну аудиторію. Про чемпіонство в боротьбі з коронавірусом та про найкращі дороги в Європі. Про мільярд дерев і про будівництво космодромів. Про скорий кінець війни та про замахи, путчі й державні перевороти. Про неймовірні економічні прориви та про неперевершену велич його «вперших» досягнень. І цьому нема кінця і краю. Я уже не кажу щодо маси дрібніших побрехеньок та маніпуляцій, описувати яких, не вистачить ні сил, ні часу, ні бажання.
То що ж таке сталось із отим чесним й талановитим «прастим парнєм із народа»? Де дівся безкорисливий та непідкупний «настаящій свєтлий парядачний чєлавєк, видающаяся лічнасть, каторую уважают за ясний ум, аґромнає самаабладаніє, смєласть і любофь к людям»(с)? Куди пропав отой дотепний ніобіцянщик-ніпробачник, руйнівник системи та весняний всіхсаджальник, а? Ви не в курсі, раптом? Якщо хочете отримати вичерпну відповідь на ці запитання, то я готовий вам відкрити очі:
Такої людини НІКОЛИ НЕ ІСНУВАЛО!
Нє, звичайно ж, чувак по імені Вовка та на прізвище Зеленський в наявності є. Він преспокійно записує відосіки. Читає з суфлера надихаючі пустопорожні промови, писані незрозуміло ким, де і з якою метою. Щодня перечитує та перевіряє сценарії Квартала. Тусить на держдачах та в адміністративних будівлях на Печерську. Ганяє по країні кортежами та гелікоптерами. Їздить по десять разів на рік у відпустки. Свариться з Лєнкою. Нюхає з Єрмаком. Просто, цей крендель – він не той Зеленський, на якого молилось 73% українського суспільства. Наші громадяни не голосували за неосвічене, екзальтоване, самозакохане, лицемірне та неймовірно брехливе хамло. І зверніть увагу, що в будь-якій нештатній ситуації це хамло зразу ж вилазить назовні, як то було на останньому прес марафоні, чи під час розведення військ в Золотому, чи раніше, коли воно ізригнуло оте сакраментальне «я вам нічєво нє должен!».
А як же, спитаєте ви, отой милий іскрометний позитивний хлопчина із серіалу, що уміє не лише сліпуче посміхатись та яскраво жартувати, але й щиро переймається важкою долею простого зубожілого народу? А я вам відповім: а ніяк. Той парніша – це пшик. Ілюзія. Фантом. Симулякр. Типове видавання бажаного за дійсне. Дуже вдала медійна ікона, створена та виплекана шоубізом. Образ, зацементований в мізках роками постійної присутності в телевізорі. І цей образ є першою не просто великою, але й ключовою брехнею, втюханою українцям. Бо ця брехня тягне за собою всю подальшу нестримну лавину дичини, дезінформації та підміни понять.
Але хіба ми маємо право звинувачувати інтелектуального недоросля без сталих цінностей, без принципів та без моральних норм у тому, що він є таким, яким є? Що заради шоу та понтів він, як не збрехне, то не дихне? Звісно ні. Тим більше у витримках із книги відомого радянського психіатра А.Є.Личко «Психопатії та акцентуації характеру у підлітків» ми читаємо:
«…інфантильна несформована особистість істероїдного (демонстративного) типу, що виділяється явно вираженою імпульсивністю, егоцентризмом, завищеною самооцінкою та ненаситною потребою уваги до своєї особи. Удавана показова емоційність, схильність до пафосу, театральності, красування та позерства. Поведінка не раціональна, а дуже емоційна із неабияким умінням підлаштовуватись під інших. Ставлення до людей визначається здебільшого тим, як ставляться до нього. Планування життя і діяльності здійснює ситуативно. Систематичної роботи уникає. Але любить конфлікти, які сприймає, як можливість подомінувати та покрасуватись на публіку. Найбільше конфліктує через ті речі, які торкаються його самолюбства. Обурюється, коли його ігнорують, коли критикують його досягнення, здібності і таланти. Патологічно потребує шанувальників. Дуже боїться висміювання та ситуацій, коли його ловлять на гарячому. Постійний страх «упасти у очах оточуючих» чи позбавитись ореолу «обранця». Не надійний, облудливий і лицемірний. Схильний до демагогії, інтриг та хвастощів неіснуючими успіхами. Патологічна схильність до брехні – бреше так, що сам собі вірить…» (кінець цитати)
Звідси випливає наша нагальна й ключова системна проблема в країні: те, що цей гіперактивний та непередбачуваний підліток веселить нас не грою прутнем на роялі, а два з половиною роки захоплено грається тим же інструментом в іншу надзвичайно цікаву та азартну гру. В гру, про яку його однолітки могли лише марити. Гру, що буває лише в казках, легендах чи переказах. Грається і його від цієї гри просто нереально пре.
От ви, мріяли колись в далекому дитинстві стати великим імператором чи мудрим царем? Щоб усі вас слухались та поважали. Щоб ви направо й наліво віддавали накази та одним помахом ощасливлювали людей. Щоб вас обожнювали, заглядали вам в рот та носили на руках. Щоб у вас були палаци та карети, бали та вечірки, прислуга та власна охорона. Бажали щось подібне? Сто відсотків бажали. А от він про подібне не лише мріяв, але й, зненацька, цю мрію здійснив. Як?
«А меня бы на одну неделю туда бы отправить, если бы можна было, я бы, бл…, им устроил. Кортежи – нах…! Льготы, бл…, ваши – нах…! Всех вас, с…ка, нах…! Чтобы, бл…, простой учитель жил, как президент, а президент этот, с…ка, – жил, как учитель!»(с) А який треш чи дичину готові нести людям ви, аби досягти своїх найзаповітніших мрій? Щоб повірили та довірили вам своє майбутнє, а?
Незрозумілим в цій ситуації залишається лише одне: як йому до сих пір вдається вводити в оману таку кількість не лише простуватих та легковірних, але й досить розумних та освічених людей? «Найщиріший президент», «Він дуже хоче, але йому не дають», «Єдиний, хто хоче змін і ладен це втілити» – це лише вибране із того, що я чув за останні два місяці від досить адекватних людей особисто. Звісно, віра в Бабая, Діда Мороза чи Голобородька все спрощує й дозволяє спокійніше сприймати реальність, легше виправдовувати її раптові удари. Але цього мало.
Я ж пояснюю такий запеклий опір очевидному двома причинами. Перша – це когнітивний дисонанс, як захисний механізм психіки. Люди відчайдушно намагаються втекти від болісного внутрішнього конфлікту, що виникає при зіткненні в їхній свідомості суперечливих переконань стосовно нашого кадра. Тобто, вони до сих пір не готові визнати, що на місці намальованого ними образу, найвищу посаду в країні обіймає звичайне трепло. А це таки боляче.
Друга: найвидатніший лідер сучасності бреше настільки багато і часто, що розум нормальної адекватної людини просто відмовляється вірити в те, що можна стільки і так безсовісно це робити. В якийсь момент люди втрачають чутливість до такої великої кількості побрехеньок та фальші. Через що або вірять, або ігнорують почуте, або по інерції сприймають його як чергову серію серіалу. Такий ефект чудово влаштовує ініціаторів.
А що ж НАМ робити в усій цій дикій ситуації? А те, що і робимо: організовуватись, об`єднуватись та… говорити правду. Саме в правді, відвертості та у щирості наша з вами сила. І тоді ніякі звинувачення в путчах та державних переворотах на нас не подіють.
А прямо зараз на наших очах казочка про хлопчика, який тричі кликав людей «Вовки! Вовки! Вовки!» плавно трансформується в бувальщину про Вовку та воплі: «Переворот! Переворот! Переворот!». Відчуваю, що дуже й дуже скоро настане такий момент, коли йому на допомогу уже ніхто не прийде. Навіть Мендель у фейсбуці. Тоді й настане наш зоряний час. А там підтягнеться й решта. Так що, будьмо напоготові!
P.S.
