Не дуже люблю, коли ми себе критикуємо за сварливість і вічне невдоволення. Почасти це, звісно, має дурнуватий і дріб’язковий вигляд. Особливо коли ми щось недочитаємо, недовивчимо і несемося розводити зраду.
Але у багатьох інших випадках ці риси є нашими безумовними чеснотами.
Музей Метрополітен цього тижня взяв і визнав Репіна, Айвазовського та Куїнджі українськими художниками. І перейменував картину Дега «Російські танцівниці» на «Танцівниць в українському вбранні». Змінити назву майже рік тому просила і художниця Маріам Наєм, але у музеї не відреагували, на відміну від Лондонської національної галереї.
Це суттєве зрушення у світі візуального мистецтва на нашу користь. І у цьому величезна заслуга Oksana Semenik, яка впродовж двох місяців просто виїдала цьому музею мозок — писала дописи у твіттері, тегала їх, просила тегати інших і писати листи із поясненнями, чому у них все неправильно підписано. А також інших спеціалістів, які вкотре зібралися разом і переломили цю ситуацію.
А перед цим була ситуація в американському музеї Zimmerli, яких треба було доколупати, що частину їхнього russian art треба теж перейменувати. А до того треба було доводити, що Казимир Малевич — не російський. А український, бо він сам себе так визначав.
Я зараз роблю багато інтерв‘ю з нашими культурними дипломатами (як офіційними, так і ні), просто неймовірними людьми із залізними нервами. Вони працюють в різних країнах і поступово переконують іноземців то в одному, то в іншому. І більшість мені розповідає про ось цю реакцію: ви, українці, щось вічно усім незадоволені.
Починаючи з Каннського кінофестивалю. Типу, шо ви хочете? Ми ж заборонили російську делегацію, але вам все мало. Ви незадоволені, що приїхали російські журналісти, які раптом поробилися латвійськими (латвійські кіножурналісти також офігіли). Незадоволені, що фестиваль відкриє фільм із назвою «Z», а це ж просто про зомбі історія, чого ви причепилися? Невдоволені, що в програму взяли фільм «дисидента» Серебряннікова, який приїхав, аби на прес-конференції поспівчувати мертвим російським військовим, закликати допомагати їхнім родинам і зняти санкції з Абрамовича.
Чого ви, бл*ядь, усім недовольні, українці?
Стосовно Малевича ми теж недовольні. Бо щойно його з боєм визнали українцем, виявляється, що знову не все слава богу. Бо його англійською треба писати не Kazimir Malevich, а Kazymyr Malevych. І не «Танцівниці в українському вбранні», а «Українські танцівниці». Але вже нехай, спасіба шо хоч так.
Уся проблема в тім, що змінювати треба величезний пласт матеріалів і людської свідомості, а процес йде дуже повільно. І після кожної маленької поступки іноземці вважають, що усі неточності виправлено, а тут від них і далі щось хочуть.
Оксана розповіла, що світові спеціалісти з візуального мистецтва і далі будуть важко йти на визнання українських художників українськими. Бо впродовж життя вони знали, що це все російське, вивчали це в університетах, писали статті та наукові роботи, опираючись на ці уявлення. Аж раптом виявляється, що усе це — bullshit. А тому усі люди, які беруть на себе тягар з ними вести діалоги, так чи інакше чутимуть дорікання у своїй постійні невдоволеності.
Але історія з «Метрополітен» думаю, запустить певний автоматичний процес. Бо в таких історіях варто достукатися до когось авторитетного, а з іншими вже буде трохи легше.
Ну і треба визнати, що ця наша історія зовсім не ориґінальна, а як раз типова для спільноти, яка дуже довго була позбавлена прав та суб‘єктності. Афроамериканці теж усім були незадоволені після відміни рабства. То ККК їм не подобався, то сидіння на задніх місцях автобуса та окремі туалети. Скандалісти.
Лєна Чиченіна
Архи́п Іва́нович Куї́нджі, 15 (27) січня 1841, Карасівка, нині частина Маріуполя, — 11 (24) липня 1910, Петербург) — український[ живописець-пейзажист
Архип Куїнджі – український художник, який народився в Маріуполі, НАРЕШТІ визнаний УКРАЇНСЬКИМ в музеї Метрополітан в Нью-Йорку.
Там також прибрали ганебну згадку про те, що «artist celebrating both in russia and Ukraine». І нарешті додали хто саме зруйнував музей в Маріуполі – росіяни. Нагадаю, що ця робота в постійній експозиції і про це читають тисячі, а той десятки тисяч людей.
Іва́н Костянти́нович Айвазо́вський (вірм. Հովհաննես Այվազյան — Ованес Айвазян, 17 (29) липня 1817, Феодосія, Таврійська губернія — 19 квітня (2 травня) 1900, там само) — український художник-мариніст і баталіст вірменського походження
Довгий пост про деколонізацію.
поки я у відпустці (і безробітня) продовжую своє деколонізаційне дослідження, до якого додались ще три музеї – Philadelphia Art Museum (26 художників, 15 українських), Brooklyn Museum (12 художників, 8 українських), Metropolitan (той що Met – поки що 13 художників, 8 українських і псевдо російські танцівниці Дега).
так ось, ви теж можете долучитись і почати саме з Мет. чому з нього? по-перше, там неймовірно велика кількість відвідувачів. я була там в будній дощовий день і стільки людей в музеї я ще не бачила. в Мет, здається, ходять всі, навіть ті, кому мистецтво не особливо й цікаве. а ще у Met на сайті є форми зворотнього звʼязку, де можна повідомити додаткову інформацію чи помилку. чим я власне зайнялась і вас закликаю долучитись.
що не так?
– українські митці, які підписані як російські. особливо важливо «повернути» нам Іллю Репіна, Архипа Куїнджі, Миколу Гоголя та Івана Айвазовського (можна вступати в дискусію про їх українськість, але зараз важливо не віддавати їх цілком та повністю в російський полон). а також менш відомі Михайло Тарханов (Mikhail Tarkhanov), Michel Andreenko (народився в Одесі, навчався там, емігрував в 1919 і ні в якій росії не був).
– митці, які мали стосунок до України та (майже) нічого не мали спільного з росією. ну от, наприклад, Борис Анісфельд, який народився в Бандерах, 5 років провчився в Одесі, 5 років в Пітері, емігрував, але чомусь він рашн. ну ні, нехай прибирають. або Mstislav Dobuzhinsky – литовець, який народився в росії, бо батько був військовим, прожив там три роки, потім переїхав у Молдову, тоді в Литву і точно не рашн. чому це також важливо змінювати? тому що це також розбиває міф про «велікую рускую культуру», яка, якщо розібратись не така вже й велика, а просто присвоєна та вкрадена.
– «Українські танцівниці» Дега, в українських костюмах, але підписані, як російські. Національна галерея в Лондоні вже змінила це на початку повномасштабного вторгнення через тиск українських спеціалістів та експертів. треба тепер дожати Мет.
– те, що в музеї та на сайті написано про Куїнджі «Today, Kuindzhi is celebrated in both Ukraine and Russia.», в той час коли їх «селебрейшн» це розгромити музей, знищити рідне місто та вкрасти картини – це просто образливо та неприпустимо. я їм так і написала з посиланнями на статті та новини про Маріуполь та музей.
що ви можете зробити?
я написала пост про це в Ukrainian Art History. 113 тисяч людей побачило цей пост, багато було коментарів з тегами музею і навіть набігли русняві боти. але музей нічого не прокоментував (для розуміння: завдяки твітеру я веду комунікацію зі Smithsonian та Jewish Museum NYC вже відповів, що вони змінять атрибуцію).
тож можна написати їм у фідбеку, що ці художники не є росіями, як і танцівниці Дега.
шукаєте в колекції прізвища митців – спускаєтесь до низу сторінки – натискаєте «complete and submit this form» – пишете, що не так, з посиланнями чи без.
я знаю, що цим всім активно займаються Український інститут, Тетяна Філевська та Олександра Ковальчук, директорка Одеського художнього. але думаю, чим більше буде також відгуків музеям – тим більше прискориться робота і ігнорувати це все буде вже неможливо.
