Один з модних коментаторів військових подій спровокував полеміку, коли зухвало проголосив, що збирається протистояти тим своїм співвітчизникам, котрі хочуть побудувати «велику країну з маленькою культурою».
Теза ця багато в чому пов’язана із вічними спробами людей, що застрягли в радянському минулому, перейменувати русифікацію на «полікультурність».
Україна – справді країна, на землях якої творили та говорили різними мовами. Українською та російською, латиною та польською, на ідиш та румунською, угорською і болгарською. На українській землі народилися Конрад та Шолом-Алейхем, Івашкевич та Агнон, Целан та Ахматова, Ауслендер та Булгаков. Однак головне питання зовсім не у тому, якими мовами створюється культура. Питання виживання держави у тому, які цінності є об’єднуючими для більшості населення.
До 1991 року Україна була країною, для переважної більшості населення якої мовою міжнаціонального й навіть «внутрішньонаціонального» спілкування була російська мова – навіть якщо у сім’ях люди розмовляли українською чи угорською. Храми, які відвідувала більшість жителів, були храмами Російської православної церкви. Російською розмовляли в обкомах й міськкомах правлячої партії, на кафедрах інститутів й університетів, у казармах і у міністерствах. З погляду середньостатистичного радянського обивателя така країна могла бути лише Росією – і те, що вона називалася Українською РСР, було просто географічним непорозумінням. А проголошення цією країною якоїсь незалежності від «справжньої» Росії – непорозумінням політичним. Саме це непорозуміння і намагається зараз виправити Путін – за підтримки переважної більшості своїх співвітчизників.
Але за цей час із нами самими відбулися очевидні зміни. Українська мова все більшою мірою стає не просто мовою, якою спілкуються між собою самі етнічні українці. Вона стає мовою загальнонаціонального спілкування. На «день вишиванки», та й не лише цього дня, вишиванку з гордістю надягають люди різних національностей – повірте, що ще кілька років тому такий одяг здавався етнічно забарвленим і аж ніяк не міг пробитися за цей невидимий кордон. Константинопольський патріарх – і це, мабуть, стало подією, яку можна порівняти лише з проголошенням незалежності у 1991 році – погодився із незалежністю Православної церкви України. А тепер уже й Українська православна церква намагається дистанціюватися від Московського патріархату та її священники, між іншим, дедалі частіше розмовляють українською мовою. Українська мова і культура вже не сприймаються як ознаки етнічності й рустикальності, імперська політика приниження зазнала краху.
У Радянській Україні нас об’єднувала російська мова та цінності імперії, яка намагалася нівелювати відмінності та створити навіть не радянську, а російську цивілізаційну надбудову, переконати нас, що російська культура – «велика», а наші культури – «маленькі», і без російської мови, російських письменників та російської держави нам нікуди! Як інструмент будівництва деградуючої імперії це, безумовно, працює, але не має жодного стосунку ані до істини, ані до державного та культурного будівництва у колишніх частинах цієї імперії.
Імперська культура не просто надавала всім нам іншу сутність. Вона змушувала соромитися своєї власної культурної ідентичності, розуміти її як другорядну. Люди, що були позбавлені імперією як коріння, так і самоповаги та елементарної освіченості, залишилися у полоні цих комплексів і намагаються нав’язати їх іншим у момент свого сумнівного й небезпечного для майбутнього інформаційного тріумфу.
Але з цього нічого не вийде. Не вийде тому, що українська культура – вона не велика та не маленька, бо великих та маленьких культур просто не буває, це ще один імперський міф. Вона просто не імперська.
Це означає, що українська мова, українська культура, українські історичні цінності та традиції поєднують нас – але при цьому залишають можливість залишатися самими собою. Українець, зрозуміло, залишається українцем, але румун – румуном, угорець – угорцем, а єврей – євреєм. Навіть у вишиванці, ви не повірите. Це те, чого не можуть зрозуміти (і ніколи не зрозуміють) наші російські сусіди – як «погані», так і «хороші». Для них момент початку розмови російською – це момент радісної відмови людини від себе. Одеський єврей у Москві витравлює із себе єврейський акцент або ж перетворює його на елемент фольклорного перебільшення. Українець зі сходу нашої країни в Москві довго і болісно позбавляється «неправильного «г»» і годинами повторює біля дзеркала «ґород Луґанск». Головна мета – щоб тобі повірили, що ти – росіянин (Москва, втім, сльозам та «інородцям» зневажливо не вірить, але це інше питання).
Для нас же перехід на українську мову та розуміння української культури – це не відмова від самого себе, а можливість стати самим собою та залишитися самим собою. І це справді ознака великої культури – не в сенсі наших досягнень, а в сенсі банальної людяності.
Місто Привілля на правому березі Сіверського Дінця напроти окупованого Рубіжного. Стерте рашистами з лиця землі. Отак виглядає стратегія випаленої землі по московськи. Колись тут абсолютна більшість мешканців були за «руцкій мір». Він прийшов…
Тарас Чорновіл
