Запрацювало! Парламент почав голосувати законопроєкти для розблокування 90 мільярдів євро допомоги ЄС. І це добре. Але за дружнім натисканням кнопок розгортається історія, про яку ніхто не говорить уголос.
Ні-ні, президент не перервав свого мовчання з приводу того, що відбулося з його правою рукою Андрієм Єрмаком, який підозрюється НАБУ у відмиванні корупційних грошей на будівництві особняка в кооперативі «Династія» поруч із «Вовою». Президент пішов у Раду. Після багатьох років ручного керування глава держави раптово вирішив запропонувати депутатам суб’єктність.
Зеленський зустрівся з керівництвом парламенту, потім із власною фракцією та навіть із лідерами опозиції, зокрема Петром Порошенком. Усі медіа вже докладно виклали цитати депутатів, що були присутніми на зустрічах, — від щасливої «відсутності напруженості, що була за Єрмака» до «важливого кроку до перезавантаження відносин з парламентом, який Банкова нарешті побачила».
Однак ми про інше. Про те ніякове відчуття, що тисне, коли в кімнаті перебуває група людей, усі знають, що відбулося щось дуже погане, але роблять вигляд, що нічого не сталося. І мовчать. Іноді все-таки хтось не витримує й ріже правду-матку, руйнуючи кругову поруку. Боляче, але неймовірно корисно. Особливо для державних систем, які в цей момент одержують шанс для зростання. Але не цього разу. І не в нас.
Отже, 170 народних депутатів правлячої партії «Слуга народу», які сім років тому присягнули служити народу України, не наважилися прямо запитати в президента: Володимире Олександровичу, а як ви прокоментуєте підозру вашому другові й колишньому керівнику офісу Андрію Єрмаку? А це правда, що ви теж зводите будинок у Козині? А чому ви не відправляєте у відставку Умєрова, який реально ризикував національною безпекою воюючої держави, доповідаючи громадянинові Ізраїлю Міндічу державні таємниці? А ви будете прибирати людей Єрмака з влади чи це ваші люди, а не його? А ви підтримаєте парламент у частині кадрового перезавантаження уряду, щоб поміняти «ваших» і «його» на компетентних?
Ще багато може бути запитань, але це основні. Адже депутати завжди говорять, що хочуть почуватися владою, а не баластом. Але будь-яка суб’єктність починається із запитання. Нехай маленького, але прямого.
Ніхто не встав. Крім уже не члена фракції Мар’яни Безуглої, яка поцікавилася відставкою Сирського. Більше — нікого. Жодної людини, яка наважилася б винести президента із зони психологічного комфорту. Дати шанс президентові на чесну відповідь. Парламенту — на конституційну роль. Країні — на реальні зміни.
Чому? Отут багато різних версій.
По-перше, багато хто впевнений: чесної відповіді однаково не буде. Тому грати за правилами й не висовуватися — легше, ніж їх порушувати, викликаючи вогонь на себе.
По-друге, більша частина депутатів давно думають про своє майбутнє в новій політичній конфігурації. І намагаються бути зручними, щоб не поставити на собі хрест завчасно.
По-третє, достатньо й тих, хто не збирається залишатися в політиці, тому зайнятий виключно тим, щоб скасувати закон про PEP. Навіщо псувати нерви?
Психологи назвали б це колективним запереченням — коли всі вдають, що очевидної проблеми не існує. Або нормалізацією, коли ненормальне поступово стає новою політичною нормою.
Та в нашому випадку причина глибша. Начебто й тиранії ще немає. А й не скажеш…
Проблема не в тому, що система захищає Єрмака, Міндіча або Зеленського. І не в тому, що президент мовчить. Проблема глибша: система — це і є президент, і парламент, і уряд разом. Вони не окремі гравці з різними інтересами, а єдине ціле — просто з різними цінниками, але з однієї спільної каси. І тримається все не на лояльності, а на тому, що кожен знає про кожного достатньо, щоб мовчати.
Депутати не ставлять запитань про корупцію — не лише тому, що бояться. А ще й тому, що самі під слідством НАБУ. Справа Кісєля — крім шести вже підозрюваних — потенційно стосується до 20 «слуг народу». Щоправда, за нашою інформацією, їх за вказівкою Банкової охороняє сам генпрокурор. І це лише один «кущ», де влада вирощувала бонуси для своїх підручних депутатів.
Як люди, що можуть стати фігурантами розслідування НАБУ про підкуп голосів, можуть запитувати президента про корупцію? Та ніяк! У цьому сенсі вони навіть чесні — вони мовчать, тому що розуміють: їм нема чим крити. І Зеленський це розуміє.
Тому перед нами банальна групова співучасть. Щоправда, у заручниках у спільників опинилася ціла воююча держава. Ніхто з гравців — ні президент, ні парламент, ні уряд — нічого змінювати не збирається. Та вже й не в змозі. Усі можливі варіанти за сім років програно, пазли складено. Навіть якщо картина вийшла кривою.
А до закінчення великої війни перезавантажити владу неможливо. Тому що вибори неможливі теж.
І що з цим робити, запитаєте ви?
Точно не заходити до стійла мовчазних ягнят, під версію СЗР про те, що росіяни розкручують тему корупції для дискредитації та послаблення президента. Може, й розкручують. Але корупція від цього нікуди не подінеться. І це сигнал не стільки суспільству, скільки самому президентові — щоб не давав приводу ворогові бити в наші слабкі місця.
І точно не приймати хибної дилеми, яку зараз активно пропонують навіть цілком шановані люди: одна свідома частина суспільства нібито спочатку за перемогу, інша вузьколоба — тільки за боротьбу з корупцією. Це зручна конструкція. Зручна насамперед для системи, яка не хоче відповідати ні за одне, ні за інше.
Зараз усередині влади дедалі наполегливіше звучить ще одна думка: жодної кризи управління нібито немає. Так, є падіння довіри. Так, є корупційні скандали. Так, є роздратування всередині самої влади. Але ж держава функціонує? Армія воює? Парламент голосує? Ну то чого ви добиваєтеся?
Так система поступово починає захищати вже не себе, а саму нормальність того, що відбувається. Мовляв, не заважайте країні воювати своєю боротьбою з корупцією. Не розгойдуйте човна.
Якби вони не ділили потоків, а зайнялися дронами на півтора року раніше, у країні було б більше цілої інфраструктури, енергетики й житлових будинків. Якби вони ще 2023 року почули тих, хто говорив, що енергетику потрібно дробити, ми проходили б зими тепліше й впевненіше. Якби на фронті піднімали розумних командирів, а не тільки тих, хто бере під козирок, було б більше живих. Якби не обіцяли західним партнерам усього підряд, а робили хоча б на копійку більше в законодавстві, ми були б ближче до Європейського Союзу.
І це можна перелічувати нескінченно — в освіті, медицині, державному управлінні й у будь-якій іншій сфері.
Тож розгойдувати, знаєте, вже нема чого. Менеджери човна не втримали — менеджери його вкрали. Тому ми вже давно у воді й пливемо пліч-о-пліч, утримуючи нашу державність.
І допливемо, хоч би що сталося з керманичем біля берега.
