Останнім часом я уникаю теми ТЦК, з банально причини. Задовбало писати банальності. Є сувора реальність — добровольці закінчилися, далі громадянам нагадують про їхній обов’язок. Тобто — пртмушують до мобілізації.
Є й друга реальність. Чимало громадян мобілізуються і це ніяк не самі тільки інваліди і доходяги. Я — інструктор і періодично я проводжу заняття для мобілізованих що проходять БЗВП. Мене вони радують. Старанні, бадьорі хлопці і дівчата, ставляться до всього з цікавістю.
Є й третя реальність. Я категорично не розумію «плачу Ярославни» який розвели окремі військові. Що кажете? У перший рік війни військових всі любили, а тепер на соцмережах панують ухилянти? І що? Ви всерйоз чекали чогось іншого?
Певно, я мушу відкрити страшну таємницю. У перший рік після вторгнення до ЗСУ йшли переважно добровольці — ті хто й так був готовий воювати. Саме через те їх любили. Пересічний українець любив їх за те що воюють вони — а не він. Секрет любові — простий.
Я більше скажу. Якщо зараз військові заявлять щось типу: «Не треба призивати нікого, крім ти хто самі погодяться воювати — ми все зробимо самі! Так, дві третини нас загинуть, а з тих що залишаться 60% будуть інвалідами — але ви будете спати спокійно», якщо військові таке заявляють любов до них знову злетить до небес.
Але є реальність. Військові теж хочуть жити. Україна — республіка, а не козацька держава, тому воювати тут мусять всі військовозобов’язані, а не привілийований клас — козаки. До речі, ухилянти зараз своїми руками створюють цей таки привілийований клас. Але про це іншим разом.
Отже. Добровольці закінчилися, а армія потребує поповнення. Що із цим робити?
Для початку, треба збагнути — скільки б не обурювалися фронтовики на те що люди з тилу не хочуть і бояться іти на фронт, їхні слова ні на кого не вплинуть. Бо люди таки бояться і не хочуть іти на фронт. Бо, відкриття — на фронті страшно. Бо, друге відкриття — людина хоче жити. Бо, чорт забирай — пересічна цивільна особа собі життя планувала як завгодно, але не передбачала на кілька років залізти в окопи, повні калюж і мишей, де туалет це яма, а душ — мокрий рушник. Знаю, бував.
Люди не хочуть і бояться. Цим активно користується ворожа пропаганда, яка ганяє по соцмережах відповідні ролики. Додайте сюди — ефективність рекрутингу дуже низька, в першу чергу через те що рекрутованих дурять. Відправляють не туди, куди обіцяли. Це — реальність. Скаргами її не зміниш.
А що робити?
Я з цим не можу зробити нічого. Я можу навчати пілотів БПЛА — мої колеги і так це роблять дуже старанно. Думаю, і більшість тих хто обурюється, зробити не можуть нічого. Бо це не в їхній владі.
Бо очевидно. Посилити мобілізацію без примушення рівня російського — нереально. Але можна зробити таке. Можна розгорнути агітаційну компанію і створити сотні мотивуючих роликів які транслюватимуться через Ютуб та інші соцмережі.
І ще можна поліпшити навчання мобілізованих.
Так, я знаю що кажу. Якщо у вас якісна підготовка пілота БПЛА відбувається за умови, що інструктор зміг налагодити стосунки з виробниками та волонтерами, і вони його забезпечують розходниками і ремонтують техніку — у вас серйозні проблеми. Бо там де інструктор такого зробити не зміг (а таких більшість) — якісної підготовки не буде. Зрозуміли про що я? І це лише один приклад.
От з цього почати. Скільки набоїв відстрілює кожен мобілізований в процесі навчання? Скільки гранат кидає? Скільки пального виділяється на навчання? Тощо.
Зробити оці дві речі — і результат буде помічений дуже швидко. Але проблема в тому, що зробити все це може і мусить ДЕРЖАВА. Не з опозицією воювати — а мотивувати громадян захищати Україну. Не плакатися про ухилянтів, а забезпечити якісне навчання людей.
От про це треба говорити братам-військовим. Не ремствувати на «невідомих громадян» що бігають від мобілізації і не клясти ухилянтів. Вимагати створення умов, аби відсоток ухилянтів і СЗЧ звести до мінімуму.
Але — ми говоримо не про це.
А прірва все ширшає
