6 січня 1938 року у селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.
Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально.
Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором горлівської школи, де він викладав українську мову. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.
“То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – згадував про Стуса український письменник Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: “…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…”.
Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.
Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його “провину”.
Євген Сверстюк згадує: “Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката”. Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: “1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму “я”. Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…”.
10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки “З таборового зошита”.
Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.
Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами…
На фото: Подія яка призвела до арешту 89 українських десидентів. Святкування Різдва в родині Василя Стуса, Львів, 1972 рік.
«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації», — слова незламного Василя Стуса. Сам Василь Семенович став саме таким митцем для України. Його героїчна доля віддзеркалила шлях тисяч і тисяч українців, які страждали і гинули у тюрмах і таборах, але вірили і боролися. І побороли. Стуса боялася і ненавиділа Москва. Але він знову і знову доводив, що українці не здаються.
Історія зриває маски та розставляє усіх на свої місця, не даючи змоги маніпулювати подіями сьогодення. Величезний крок у донесенні правди зробив Вахтанг Кіпіані, видавши книгу про справу Стуса, яку згодом суд за позовом Медведчука намагався заборонити розповсюджувати. За лічені дні наклад книги розкупили і залишили тисячі заявок на додрук. Це — вчинок справжніх українців.
Сьогодні великому поету виповнилося би 83 роки. Вічна пам’ять великому синові України
