«Немає значення, якої товщини у танка броня, важливо хто в ньому сидить».
Прослуживши вже 11 місяців в службі персоналу та весь цей час власними очима спостерігаючи певні військові процеси, візьму на себе сміливість викласти свої думки щодо кричущих недоліків системи кадрового забезпечення Збройних Сил України, а конкретно — де саме паперові інструкції та процедури часів Другої Світової дають лаг.
Шлях від громадянина до солдата станом на зараз зав’язаний на нормативці, яка не змінювалась вже п’ятдесят-шістдесят років. Розроблялась вона в ті далекі часи, коли Радянський Союз готувався до кидку на Ла Манш, і відповідно включала в себе майже виключно елементи примусу. Загальна логіка наступна — є чоловік, йому 18, він військовозобов’язаний. Його ставить на облік військомат, далі призиває на строкову службу, далі він приходить зі служби і знову встає на облік, щоб у випадку коли зелений свісток засвистить вгору знову встати до лав. Ключовий елемент цієї конструкції — це нерозривний зв’язок громадянина з питанням військового обліку. Без обліку (і, відповідно, неминучої служби), ти не влаштуєшся на роботу, тобі не дадуть житло, і взагалі ця перепона настільки велика, що нехтувати цим питанням міг тільки невеличкий відсоток маргиналів та злочинців.
Станом на зараз ситуація зовсім інша. Військомат громадянину був непотрібен. Громадянин військомату, в принципі, теж — окрім як корумповано порішать за облік, продати військовий квиток і так далі. Такий собі специфічний ЦНАП, який просто є, та і всьо.
Як точку входу в війноньку їх ніколи не розглядали — цивільні взагалі собі такого уявити не могли, а ветерани-резервісти з зони АТО/ООС завжди підозрювали, що в кращому випадку знайдуть на їх місці або розгубленних чергових, або воронки (як за невеликими виключеннями і сталось).
Будь-які спроби держави налагодити системи електронного військового обліку нічим окрім попілу так і не закінчились — бо суспільство не розуміло можливість, а відповідальні особи не розуміли як це зробити. Так воно все і лишилось — отримуємо наряд на поповнення, йдемо в підвал з паперовими картотеками, відбираємо по ВОСам, видаємо повістки, увозимо. Плюс хронічне недофінансування всього і вся. Короче, лажа.
Потім почалась війна і остаточно зацементувала діючий порядок речей, додавши в нього ще величезні плани по мобілізації, які необхідно виконувати примусовим методом, що і викликає всі ці відоси з біганиною від повісток та істошними візгами в соцмережах.
Але розглянемо ж подальший шлях рекрута. Отримавши повістку, він проходить медогляд і відправляється у складі команд в навчальні центри. Навчальні центри зараз, тобто «учєбкі», працюють екстерном та майже не мають навчальних потужностей. Грубо кажучи, для того щоб чогось навчити людей, їх необхідно збирати в класах, тримати разом, використовувати навчальні посібники, тощо. Все це потребує інфраструктури, яку постійно бомблять, і зрозуміло, що пхати поповнення в казарми — це об’єктивно погана ідея. Тому всі вчаться «базовій піхотній підготовці» — тобто як жити в бліндажах, розбирати автомат…та і, власне, все. «В частині далі всьому навчать».
І далі з навчальних центрів потужно навчений особовий склад, більша частина якого пройшла десятиденний курс нарядів по кухні, розподіляється по військовим частинам і часто густо на наступний день прибуває в райони виконання завдань — бо люди надзвичайно потрібні, і ніхто їх на ППД тримати не збирається.
Маємо, що цей процес містить в собі кучу проблем. Мобілізують аби план забити, вчать аби план виконати, відправляють аби наряд на поповнення закрити.
Але знаєте шо? З усім цим можна працювати на місці. Переляканий ворожою пропагандою (бо нашої я щось не бачу) чолов’яга після потрапляння в правильний бойовий колектив вже за тиждень успішно косить ворогів, а толковий сержант за два заняття перетворює вчорашнього маминого пиріжечка в чудового мінометника, який кладе по ікс-ігрєку як рука Господня.
Але. Все це можна робити з НОРМАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ. Неважлива стать, вік, умовний стан здоров’я, регіон проживання чи рід занять. Все це лише фактори, але якщо людина нормальна, то і солдат з неї буде нормальний. Взагалі це називають «комплекс особистих морально-ділових якостей», але і так зрозуміло, що вона має бути НОРМАЛЬНОЮ. Не дебіл, не ссикун, не алкоголік, не наркоман, не злочинець, не говномут, не істерик, не ідіот. Перераховувати «не» можна довго.
І от тут проблема величезна. І її причина — дві ланки відбору, яким байдуже, тому що НЕ НАМ З НИМ СЛУЖИТИ. Проблемну людину видно одразу — і на етапі мобілізації, і в навчальному центрі. Але це нікого не обходить — наша справа зробити все, а далі хай в частинах розбираються. І виходить, що до людей, яким безпосередньо новоствореним солдатом керувати, він доходить безальтернативно, хоча вони його і не бачили!
Уявіть собі, що ви наймаєте людину на роботу, і вам потрібен перукар. Ви звертаєтесь до рекрутингового агенства, просите перукара, і щоб він додатково пройшов курси перукарів. Вам присилають механіка, який пройшов дуже погані курси оперних співаків. І на роботу ви його взяти зобов’язані, хоча він приїзжає п’яний, брудний, і перш за все питає яка зарплатня і де тут можна похмєліцца. Ось і маєте систему армійського рекрутинга.
Поповнень все менше, і вони все гірші. В останніх партіях масово пішли такі персонажі, що інакше як зрадою це не назвеш. Хворі на хронічні захворювання, з залежностями, ментально нестабільні, мотивовані виключно вже завтра втікти на лікарню і отримувати зарплатню. Третина мінімум — не відпрацює державі форму, яку вони вдягли.
Що потрібно зробити? Змінити перш за все свідомість процесу в голові у великих начальників.
Працедавець — не Армія. Працедавець — це конкретна військова частина. І відбирати та набирати людей вона має НАПРЯМУ, та відноситись до себе саме як до працедавця. Ба більше — військові частини мають конкурувати між собою за рекрутів так само, як і працедавці конкурують за спеціалістів. Чинне Положення це дозволяє, і все що для цього потрібно зробити — це змінити саму парадигму комплектації. Припинити вважати захист Батьківщини покаранням для тих хто вчасно не втік — і почати вважати його тим чим він є — НАЙВАЖЛИВІШОЮ РОБОТОЮ В НИНІШНІЙ УКРАЇНІ.
І відбирати на цю роботу так само, як і на інші. Бо з логікою «набрати аби шо, навчити аби як, запхати в посадку, проїбать позиції, відбивати вмиваючись юшкою а потім дивитись відеозвернення» ми далеко не поїдемо.
На фото щасливий я після знайомства з навчальним процесом одного з навчальних центрів.
