Вони усі разом іще не вийшли із стану ейфорії минулорічної президентсько-парламентської кампаніі. Знімають відео, хайпують на популізмі — і зрозуміло, що місцеві чиновники відповіли “слугам народу” тим самим.
Мер Черкас Анатолій Бондаренко, який кинув рішучий виклик карантину, не є ані героєм, ані палким бунтарем. Півтора місяці тому виходець “Батьківщини” був агресивним прихильником карантину — закликав поліцію жорсткіше розправлятися із порушниками і наполягав, що “та демократія, яка відбувається зараз, вона ні до чого гарного не приведе”.
А коли в повітрі запахло смаженим — бунтами фермерів та дрібного бізнесу — пан Бондаренко уже кидає виклик Зеленському, відкриваючи у Черкасах усі кав’ярні і перукарні. Тільки от по-справжньому відповідати Бондаренко не готовий, бо постанову, якою міська влада Черкас, очевидно, перевищуючи власні повноваження, скасовує акти Кабінету міністрів, підписав заступник міського голови. А мер юридично взагалі ні при чому — просто має бонуси “міцного господарника” на осінні вибори.
Два роки тому нова “зірка на п’ять хвилин» уже хайпувала на черкаських перевізниках, які підвищували ціни на проїзд, коли озвучила улюблену формулу пострадянських країн про ефективне управління: “Я жалкую, що я живу не при Сталіні. Я б вас розстріляв”. За іронією долі у часи живого Сталіна Бондаренка б самого посадили в чорний автомобіль, а в часи диджиталізаціі регіональний популіст може наростити его до національних масштабів.
А тепер про наслідки історії із Бондаренком та його колегами по хайпу із Мукачевого та Одеси, звідки центральній владі передали палкий самовільний привіт.
Слабка вертикаль влади, постійні корупційні скандали серед близького оточення президента — без жодної реакції Зеленського — ослаблюють позиції Києва і посилюють регіони. У влади був шанс зробити цей процес цивілізованим і контрольованим — довести до розуму другий етап децентралізації. Однак багатообіцяючу реформу за Зеленського остаточно відклали у шухляду, бюджети регіонів ще і добряче потрусили заради боротьби з коронавірусом — а отже, є всі шанси, що в країні побільшає “бондаренків” та сепаратних історій. Мама-анархія за палкої підтримки РФ рулить.
На випаленому політичному полі нема нових політичних сил, які могли б перерости у потужну проукраїнську опозицію. Є лиш дещо зміцніла “Європейська солідарність”, є “Голос”, який після самоусунення Вакарчука ще глибше погруз у політичному анабіозі. Ці дві сили матимуть своє представництво у радах восени 2020 року, однак в цілому по країні є серйозні проблеми з управлінням і подальшим планом дій. І саме цим уміло користуватимуться різні шаріі, портнови та регіональні харизмати, яким всеодно не лише під яким політичним прапором, а й під прапором якої країни.
По факту саме зараз, за Зеленського, який двічі отримував шалену підтримку народу, ми спостерігаємо початок кінця сильного центру і зародження м’якого регіонального сепаратизму. Без проукраїнських авторитетів, без дискусії про майбутнє України на карті світу і в цілому розмови про те, хто ми є і куди ідемо — рано чи пізно це вистрелить. Десь у ногу. Десь гноєм у голову.
У 2004 році після з’їзду “регіоналів” в Сєвєродонецьку Південно-Східна автономія не вистрелила, бо ніхто не вмів займатися сепаратизмом професійно. Хоча якраз тоді контрольована покійним Кушнарьовим Харківщина мала досвід припинення перерахунків коштів до центрального бюджету “допоки в Києві не стане спокійно”.
У 2014 році Новоросія в Одесі, Миколаєві і Запоріжжі накрилася мідним тазом, бо у кожному із цих місць знаходились групи “ультрас”, активістів і проукраїнського прошарку, який розумів загрози від шимпанзе на чолі “народних республік” за російські гроші. У підсумку “русский мир” обмежився совковим Кримом і найдепресивнішим шматком Донбасу — яким все одно, і ще і тьотя в Самарі живе.
У 2020 році маємо підкошений карантином середній клас, поставлений на межу самовиживання. А у ворогів держави — є свій потужний “телеграф”, “залізниця” і група бидла, яке нічого не хоче вирішувати. І покладається на Піховшека, Червоненка і Міху Чаплигу. Нинішні “еліти” настільки продажні, що аж смішно, розуміючи, якими сумами раніше скуповували голоси за державницькі рішення брати Клюєви.
Невідомо навіть у що виллється проект, про який почали активно говорити — партія мерів, куди доєднаються мери Дніпра, Києва, Львова і менш крупні риби. Бо ж, по-перше, ми не знаємо, чиї вуха можуть стирчати за спинами умовного Кличка, Філатова та Садового. А друге — карантин настільки відучив громадян читати новини і аналізувати дійсність, що “зелена булька” імені Зеленського ще півроку зберігатиме підтримку на рівні 40%+.
В країні так багато політичних технологій, що у недалекому майбутньому кожен проллє море сліз, розбираючи особисто те, що “зробили усі разом”. Торкнеться кожного, незалежно — в політиці чи “внє”.
