Репресії, які російська влада розпочала проти незалежних кандидатів до Московської міської думи, можуть, на перший погляд, викликати подив і здатися не дуже логічними з точки зору самого Кремля.
Якби кандидатів зареєстрували і хтось із них виграв би вибори, це ніяк не змінило би баланс сил у Московській міській думі. Якби після відмови від реєстрації не почалися б масові репресії проти кандидатів і їхніх прихильників, на ситуацію могли б не звернути увагу провідні світові медіа. Навіщо ж Кремль діє з такою, як виглядає, демонстративною жорсткістю?
Такою є логіка авторитаризму. Коли Володимир Путін прийшов до влади, у нього не було навіть більшості в Державній думі – довелося створювати коаліцію з комуністами. Однак незабаром партія «нових облич» Путіна – «Єдність» – об’єдналася з партією номенклатури «Отечество». Так виникла «Єдина Росія», яка ніколи вже не втрачала більшості в Державній думі країни. Тоді ж відбулася «зачистка» телевізійних каналів, олігархів Бориса Березовського і Володимира Гусинського позбавили контролю над «Першим каналом» і НТВ.
Місцева влада в цьому встановленні тотального контролю над суспільством відігравала особливу роль. На відміну від виборів до парламенту, які швидко були зведені до змагання між «Єдиною Росією» і партіями-сателітами путінського режиму, на місцевих виборах нерідко балотувалися і перемагали незалежні кандидати. Путін на початку свого правління скасував вибори регіональних губернаторів, але опозиціонери отримували посади мерів великих міст. І кожного разу після цього опинялися у відставці або навіть у в’язниці. Адже коли режим повністю контролює правоохоронні органи в авторитарній країні, він може позбутися кого завгодно.
Контроль над столицею
Москва в цьому списку пріоритетів путінського режиму стоїть осібно. Будь-який авторитарний правитель хоче, у першу чергу, встановити контроль над столицею, без такого контролю він не відчуває повноти влади, не впевнений в тому, що зможе боротися з протестними настроями.
Команда Путіна довго змагалася із представником клану конкурентів, мером Москви Юрієм Лужковим. А коли Лужкова все ж вдалося позбутися, віддала Москву голові адміністрації президента Сергію Собяніну – своїй людині. І точно так, як Путін прагне до відсутності конкуренції в Росії, Собянін прагне до відсутності конкуренції у Москві! Саме тому інтереси Кремля і «місцевого самоврядування» збігаються – не допустити до виборів у столичний парламент нікого, хто міг би мати альтернативну точку зору. Будь-яка конкуренція, будь-яка дискусія – катастрофа для авторитаризму. Тому російська влада вважає, що краще нічні обшуки, ніж чесні вибори!
«Нове обличчя» і парламент-принтер
Подивіться, яка потворна виходить картина. Нікому не відома людина, яка прийшла до влади як «нове обличчя» два десятиліття тому – ніяк не піде з влади. Слухняний парламент, навіть не парламент, а принтер, депутати якого просто виконують будь-яке побажання оточення президента. Деградація місцевого самоврядування. А якщо ти насмілишся висловлювати альтернативну точку зору, то у денний час на тебе нападуть «хулігани», а вночі до тебе завітає поліція. Просто тріумф демократії!
Як же Росія всі ці роки розвивалася при такому режимі? А дуже просто – завдяки нафтовій ренті. Коли ціна на нафту знизилася, а економічний тиск Заходу посилився, розвиток припинився. Ніякого економічного дива не було. Була нафта. Але роки «жирних нафтодоларів» сприяли тому, що більшість росіян перестала цікавитися політикою, а режим забронзовів.
Україні в цьому сенсі пощастило набагато більше: великих родовищ нафти в країні давно немає. І це – не прокляття, а удача. Тому що багатство допомагає тільки країнам із розвиненою демократією і відповідальним суспільством.
А країнам, які тільки вибираються з комуністичного минулого, де немає відповідального суспільства і сучасної економіки, доводиться розвивати демократичні інститути і протистояти авторитаризму. Іншого шляху до благополуччя для них просто не існує.
