Події останніх тижнів змушують замислитися над перспективами миру на Донбасі і чи правильний шлях обрала дипломатія Зеленського. Очевидною відповіддю буде негативна, на жаль. Адже дотепер все було зроблено саме для того, щоб цю перспективу не наблизити, а віддалити.
Дається взнаки філософія Банкової відмовитися від традиційного для демократичних суспільств “наступництва” на догоду “ми повністю переглянули попередні підходи”. Та банального піару на злобу дня і, головним чином, для внутрішнього вжитку. Плюс какофонія ініціатив від Банкової щодо форматів — Женевський, Будапештський, Віденський, спроби встановити прямий діалог з маріонетками Кремля, заяви про безліч сценаріїв врегулювання, тощо. Такий і результат.
Що не так?
1- Замість всеохоплюючого припинення вогню маємо його ілюзію. Те, що не змогла чесно вимовити дипломатія Зеленського, вимовив спецпредставник ОБСЄ в ТКГ Кіннунен. Лише початок вересня зафіксував найбільшу кількість жертв від запуску “перемир’я” в липні 2020 р. Агресор змінив тактику з “контролю тиші” на “контрольовану ескалацію”. Чого лише вартує захоплення в заручники спостерігачів СММ ОБСЄ. Ті, хто давно слідкують за розвитком подій, можуть впізнати у цій зміні сигнал Кремля про відсутність там будь-яких мирних намірів. Щонайменше, йдеться про запрошення Києва до поступок.
2- Замість обміну заручниками маємо піар-акцію “список 450”. Передавати його і президенту США, і Генсеку ООН, і президенту Туреччини (до речі, чомусь не передали керівникам ЄС під час саміту в Києві) хай навіть всім на світі, означає відсутність бачення як реанімувати звільнення українських бранців. Банкова бездумно здала свої козирі в особі того ж підозрюваного у трагедії МН-17 Цемаха чи беркутівців, чи злив операції вагнерівців, і тепер вимушена смиренно сидіти в очікуванні на добру волю Путіна або пробувати сюрреалістичні сценарії “торгівлі Медведчуком” за хоч якийсь позитивний натяк з боку Кремля. Цілком логічне завершення хайпу на звільненнях без стратегічного бачення.
3- Замість виведення російських окупаційних військ з Донбасу маємо лише збільшення збройних сил РФ на кордоні з Україною. Багатотисячне скупчення збройної присутності РФ на сході і півдні України мало б стати тривожним дзвінком для Києва. Сигналом пробудження. Добре, що міжнародну хвилю підняли. Погано, що Банкова так і не спромоглася капіталізувати це у справжню стратегію збільшення світового тиску на агресора. А свідоме і несправедливе ігнорування ініціативи про миротворчу місію ООН на Донбасі кричить про непрофесійність підходів Банкової.
4- Замість перспективи повернення контролю над кордоном маємо віддалення будь-яких шансів його повернути. Якось непомітно зникла з порядку денного — публічного і переговорного — тема про створення окремої робочої підгрупи ТКГ з питань кордону. Хоча до 2019 р. це питання послідовно просувалося. Водночас дуже помітно завершилася місія ОБСЄ на російських пунктах пропуску “Гуково” і “Донецьк”. Москва просто відмовилася продовжити мандат — крок, який важко було ще донедавна уявити. Так, моніторинг був символічним, бо охоплював 2 з 11 пункти перетину. Але навіть така присутність була основою для дискусії про поширення моніторингу.
5- Вже тривалий час відкладається перспектива проведення нового Нормандського саміту. Скільки б Париж і Берлін не клялися у підтримці ініціативи Києва, ключове інше: Байден не прагне втягуватись у патову ситуацію, а потенціал Меркель і Макрона змусити Путіна сісти за стіл переговорів стрімко випаровується на очах. Тоді як сам Зеленський цей потенціал втратив, схоже, у грудні 2019 р. в Парижі. А заразом і шанси на нову динаміку переговорів. Зневажливі сигнали з Москви — від Медведєва до Пєскова — якраз про це.
Як висновок: криза мирного жанру Зеленського віщує недобре. Як і його обмовка по Фрейду в останньому інтерв’ю, де він заявив про готовність “робити кроки вперед” заради Нормандського саміту, читай “йти на поступки”. Йдеться, очевидно, про імплементацію російського варіанту формули Штайнмаєра в українське законодавство. А це вже буде зовсім інша історія.
