Зловив себе на тому, що взагалі перестав щось планувати. Бо — нема резону. Ти можеш напланувати собі план польотів на тиждень (я інструктор по БПЛА — для тих хто не в курсі), але погода видасться жахлива, і всі твої плани — коту під хвіст.
Або. Тебе беруть і наказом відправляють у відрядження. І все. Всі твої наміри накриваються вщент. Можуть відправити на фронт — і невідомо коли повернешся. Можуть перевести на іншу підготовку.
Планувати стало ділом невдячним. Але до цього звикаєш. Проблеми вирішуєш по мірі їхнього надходження. Плануєш лише на кілька днів. Звикаєш до того, що плани можуть помінятися.
І як завжди, думаєш, що тільки у тебе так. Ну, очевидно — ти в ЗСУ, ти собі не належиш, ти виконуєш накази. А тут я почув від цивільного товариша фразу, мовляв: «Як же дістала ця війна, нічого спланувати не можна. Живеш одним днем».
І це правда. Війна не тільки у солдатів. По мирних містах прилітають ракети. Там можуть вимкнути електрику. Не можливо скласти бізнес-план на притомний термін. Неможливо спланувати кредити. Я вже не кажу про те, що чоловіки, а після витівки депутата Мар’яниБ ще й жінки, тепер живуть питанням — що далі? Почати на кухні ремонт? Чи підбирати собі берці і спальник та готуватися до мобілізації? А діти? Везти їх вже зараз до баби, чи хай побудуть з вами?
Планувати нереально. Ми всі перестали бачити майбутнє, в тому вигляді, в якому бачили його до війни. До війни ми планували — відпочинок, проект, сімейні свята, подорожі до родичів. Зараз планувати можна лише на кілька днів. Максимум — на тиждень. Звісно, плануємо щось. Але то настільки непевні плани…
Погано це чи гарно? Не знаю. З одного боку — погано. Людині важко жити в умовах невизначеності, коли в майбутньому суцільний туман. Стає незрозуміло, навіщо живеш? Що там попереду? Але з іншого…
Колись на бізнес-тренінгах мене навчали жити «короткими планами». Мовляв, коли формулюєш чого ти хочеш, то не бажай собі зразу «Теслу» та триповерхову садибу — така мрія лякатиме тебе самого. Бажай те що можеш досягти — і досягай. Кращої роботи, або більшої ЗП. Коли досягнеш — бажай чогось наступного. І так прийдеш до об’єкту мрії.
Навідує мене думка. Я звик у будь-якій ситуації шукати позитив. То оце думаю, може лихо в яке ми потрапили, як раз навчить нас жити короткими планами і маленькими успіхами? Маленькими успіхами, які складуться у великі?
Ми бачимо, війна затягується. Я не маю ілюзій, більшість тих хто не хочуть жити в умовах війни, з України втечуть. Будь-якими методами. В Україні залишаться ті, хто хоче жити в Україні і ті кому нема куди їхати. Нас таких добряче менше, ніж всього населення України. Але нас таких набагато більше ніж нам малюють вороги.
Жити в Україні, яку постійно силиться роздушити Москва — значить боротися. Долати труднощі. Щодня бути готовим до біди. І перемагати. Хоча б на своєму рівні.
Інакше не вийде. Війна увійшла в клинч. Москва не може нас роздушити — ми не можемо викинути від себе Москву. Я не знаю, що там планують собі керівники держави і лідери опозиції. Я знаю, що простих рішень не буде. Надто багато нахомутали зелені, не тільки в економиці але й в міжнародній політиці.
І у замирення з Москвою я не вірю — на замирення не піде сама Москва. Ми — теж. Надто гарно ми розуміємо, що замиритися зараз, значить знову влізти в траншеї через 3-4 роки. Москва не зупиниться.
Кожен з нас не може змінити долю країни. Зате ми можемо потроху вирішувати наші поточні справи. Ставити собі короткі плани — і втілювати їх. І далі. І далі. Реалізувати десяток коротких планів, явно краще ніж сидіти сиднем і лякатися одного грандіозного.
Це привчає діяти. Робити те, що можеш тут і зараз.
Війна колись завершиться. І в Україні залишаться люди, які звикли долати труднощі. Наполегливо працювати, рухаючись від маленького досягнення до маленького досягнення. І так — до успіху.
Все це буде. Але спершу треба реалізувати багато-багато коротких планів. До перемоги.
