Якщо доживу, обов’язково розповім які люди причетні до того, що бойова підготовка була або вкрай незадовільна, або відсутня як клас. З прізвищами. З посадами. Від «інструкторів» до генералів . З переліком їх «досягнень». З кількістю людей, яких вони формально «навчили». І мабуть таки з заявами в ДБР. Бо для багатьох не доходить, що ненавчений солдат не воює. Він гине. Назавжди. І тільки питання часу, коли не буде кого присилати на його місце. Поважні пани з командувань та головних управлінь так люблять рахувати та економити кошти на навчанні, що забувають за те, що кожна цифра то живі люди. Чийсь батько, син, наречений, чоловік. А ще вони не думають, що кожен загиблий та поранений через ненавчаність, зразу в десятки разів нівелює їх економію. Бо лікування, відшкодування, пенсії. А головне – люди. Вбитих не повернути. Але їм на то начхати.
Зараз формується багато нових навчальних підрозділів. Вони, за задумом вищого командування, формуються під задачу. Для ефективного вирішення тимчасової задачі. Зараз ця задача – підготовка піхоти та молодших командирів. Без матбази, без умов. Практично в польових умовах з лайна і палок зробити полігони, тактополя і за стислий термін навчати максимально якісно. І за задумом головнокомандувача, всі верхні штаби повинні працювати на цю мету. Тобто треба не шукати та казати як не правильно за паперами мирного часу, а знайти спосіб щоб все це працювало. Оце, за задумкою керівництва армією, і є організація та забезпечення навчального процесу під час військового стану. Зробити все щоб люди тільки навчались та займались. А штаби прибрали всі перешкоди та бюрократію. Щоб все працювало як годинник виключно для виконання цієї задачі. А не академічно вірно як «пише книжка».
Але на ділі все інакше. Бо починають рулити професійні бюрократи та кар’єристи. І всі (або майже всі) навчальні підрозділи формуються від складного до простого. Наприклад в перші дні формування навчальних частин, прямо дивом знаходяться люди на всі керівні посади. Всі посади полковників-підполковників забиваються за пару днів. Потім навіть на майорські посади багато бажаючих полковників. І вони починають здійснювати загальне керівництво. Наради, планування та різні розумні речі, які нема кому робити. Бо нема матбази, нема з чого. А вже на рівні рот, а тим більше на рівні командирів взводів, фахових людей нема. І зовсім нема на посадах інструкторів та циклових викладачів. Але вже є керівництво, яке душать за результат з гори і тому це керівництво масово забива штатку зовсім лівими людьми. Починають панічно сертифікувати на інструкторів людей які просто не спроможні навчати. В сертифікації, з якою ми стикнулися, теж є дивні дива. Але про те я напишу пізніше.
А коли вже з самого початку набрали полковників та підполковників, трохи збивають середню ланку. З родичів, знайомих, друзів. А в низу, «в полі» працювати ще нема кому. Але управління персоналом вже нарізає задач по навчанню людей. Бо штат вже заповнений до певної кількості. Персональщикам відомий тільки процент. А в проценті не видно, що там нема кому саме навчати. Одні директора та управлєнці. Тому все починає працювати на папері. Присилають людей на навчання, вчити нема ким, люди просто тупо сидять, їм дають вчити устав або під виглядом навчання займаються сатанізмом. Але по паперам все добре, бо «середня» ланка набрана. Всі писарчуки на заповнювачі журналів є. Навіть майбутніх інструкторів, замість навчання відправляють заповнювати різні картки та папери. Тому по паперам все добре. Всі журнали заповнені. А люди сидять. Вчать устав. Інколи хтось щось їм розповідає з того що ніколи не знадобиться.
Коли підіймається якийсь галас, приїздить поважне керівництво і привозить з собою ще кілька полковників. Задача яких знайти та описати недоліки. Вони не вміють вирішувати питання, вони вміють шукати недоліки. Хоча ці недоліки відомі всім. Просто нема ресурсів для їх усування. Але велике начальство вміє тільки в недоліки та проценти.
Самі по собі навчальні частини, та штатні полігони на яких роками або десятиріччями керують одні і ті ж кадрові «освітяни» то як самураї. Нема цілі, тільки шлях. Вони живуть за умовами мирного часу і для них нема війни. Вони всі впевнені що ніколи не опиняться в окопах. Їм не все плювати. В них нема чіткої цілі, а, саме головне нема відповідальності. Вона якби є, але чисто формальна. І вони вміють ії уникати. Вони підроблять документи про заняття, бо чиновникам з бойової підготовки головне щоб було все на паперах. Якщо зайде якась корова на полігон, та припиняють стрільбу, то це заняття вважається проведеним. Бо строки ніхто перенети не дасть. Це освітянство в найгірших проявах. Для «професійних» інструкторів та викладачів, це самий кайф коли з якихось причин нема занять. Корови, ракети, ще якась херня. Вони ніколи не намагаються наздогнати. Бо тоді прийдеться пояснювати, як так корова туди попала. А бойова підготовка та управління персоналом живе своїм життям. Є певні норми на об’єми людей, які можна навчити при повному штаті. І вони планують саме по цим нормам. Їм насрати що наказом головнокомандувача особовий склад розосереджений по 20-30 душ. І що все навантаження на логістику виростає.
Ми пішли повністю протилежним шляхом. Від простого до складного. Ми взяли бійців, які мали бойовий досвід, але не мали знань. Навчили їх на сержантів. Потім вони поїхали у війська і усвідомили себе в ролі сержантів. Потім, кращих, хто розкрив інструкторські чакри, ми знову взяли на навчання і дали їм адаптований курс для інструкторів. Під час цього курсу вони разом з фаховими інструкторами навчали в якості стажерів майбутніх сержантів. А потім вони повернулися в іншу локацію і певний час давали базовий рівень бійцям під наглядом викладачів. Вони самі роблять те, що вимагають від навчаємих. Вони самі є демогрупою. Вони показують, роблять з разом з бійцями та через повторюваність закріпляють матеріали. Вони бачать всі помилки, які роблять люди і вміють їх виправити.
І коли в нас була певна кількість готових інструкторів, я пішов до головнокомандувача і сказав що ми, крім командирів піхотних відділень та інструкторів базового рівня, можемо якісно готувати піхоту. Ми не хочемо влазити в якісь дєбрі. Ми готуємо піхоту. Бо основне навантаження на піхоту. Основні втрати у піхоти. Бо навчений піхотинець, це живий піхотинець. І єдине що ми зараз хочем, це якісно підготувати як можна більше піхоти. Тільки головне слово ЯКІСНО. А після нього іде ПІДГОТУВАТИ.
Наприклад в одному «проклятому місці», інструктору базового рівня після місяця імітації навчання, дають сертифікат що він інструктор, а потім він повинен пройти фахову підготовку. А якщо не зможе? Ну от якщо він не може стріляти? Або в нього є фізичні обмеження для того щоб бути тактиком. Він навіть зможе розповісти. Але показати не зможе.
Ми працюємо на результат. Максимально ефективна підготовка в відведені терміни. Це не буде назавжди. Ми трохи закриваємо очі на умовності, бо якщо все робити паперам «мирного часу», не буде нічого. І ми розуміємо що через певен час, задача зміниться і всі ті люди, які задіяні в процесах навчання зараз, отримають інші задачі.
А от бюрократи та формалісти цього розуміти не хочуть. Вони роблять як назавжди. Бо це посадові оклади, це звання, це можливість пристроїти кілька друзів, однокашників. І що через це, в окопи йдуть погано навчанні люди, їм якось все одно. Бо їм важливо взяти під козирок та дати гарну цифру. А що там на землі робиться на справді, то плювати.
А ще вони впевнені, що їм це минеться. Бо вони завжди так робили і все було добре. Не минеться. Бо вже ніяких нервів не вистачає на них.
———————
Ще одна «помилка вижившего» (упередження уцілілого), яка вкоренилася в систему бойової підготовки базового рівня за останні роки. Просто створився з 16 року, такий собі мірок, де всі наступні кроки як би виправляли помилки або недопрацювання попередніх. Саме через неї у нас за рік не можуть змінитися а ні методи, а ні якість бойової підготовки на рівні звичайної піхоти. Я не беру ССО, ДШВ та інші більш фахові центри. Піхота. СВ та ТРО.
В «ідеальному світі» навчальних центрів який був до вторгнення, всі недопрацювання, всі помилки та все лайно, з яким виходили стрільці з НЦ з 100 ВОС, потім виправлялось в бойових підрозділах або на фаховому навчанню.
Приходила людина на контракт. В учєбках робили вигляд, що її навчали. Хоча з нашого досвіду, за такі терміни, інтенсивної підготовки можна таких рексів натаскувати, що ховайся в жито. Але повернемось до теми. Інструктори та викладачі навчали новобранців тому, чого в більшості випадків самі не вміли робити. Не вміли стріляти, не вміли приводити зброю до нормального бою. Не вміли рухатись на тактополі в реальності. І таке інше. І майже завжди не мали реального бойового досвіду по темам яким навчали. Ні, УБД звісно було у всіх. Але зараз вже всім, дуже зрозуміла різниця між УБД тоді і піхотними боями зараз.
Тобто все зводилось до теорії, якихось тренувань які повинні були щось давати. А потім людина їхала в бойову бригаду. Де були зам по бою, де були кадрові молоді командири взводів, де були досвідчені сержанти та ветерани з досвідом боїв. І навіть якщо людина зразу приїздила в підрозділ в АТО/ООС, то завжди був час на те щоб навчитися. Завжди були люди які підказували, та могли поділитися досвідом. А ще, були ротації, відновлення та злагодження. І в принципі свій перший стрілковий бій (якщо взагалі відбувався), новобранець приймав після досить довгого шляху набуття спроможності.
Інструктори, викладачі, командири навчальних підрозділів, ніколи особливо не переймалися рівнем навчання БЗВП. Бо або людину підтягнуть в підрозділі, або вона піде навчатися за фахом. Все просто. Був час та можливість то все виправити.
Але зараз цього нема. Просто нема. Зараз нема часу. Нема повноцінних відновлень і злагоджень. Майже нема взводних з військових вишів, майже нема досвідчених сержантів. Бо по перше кількість підрозділів збільшилась в рази, а по друге втрати. Нема ні одного зайвого дня. Людина йде в війська і зразу йде на позиції. І бій. І в неї тільки ті знання а навички які вона отримала за програмою базового рівня військової підготовки.
Але це досі не можуть зрозуміти, всі ті хто комфортно робив собі кар’єру всі ці роки. І це не тільки старші офіцери. Це купа пристосуванців, які вважаються досвідченими інструкторами та викладачами, а самі не вміють нічого. Від самих простих питань вони «пливуть» і або хамлять та ображають новобранців, або туплять — бо так написано.
І людина, навчання якої звелося до формалізму, просто не може набути впевненості. Вона розгублена та налякана. Бо вона як зайшла в «учєбку» так і вийшла з тим же багажем знань прикладного значення. Але попереду в неї, вже наступного дня може бути контактний бій в окопі. І це часто відбувається.
У нас дуже простий принцип. Кожна людина яка попадає до нас, навіть за 14 днів (не кажучи про 30), повинна отримати впевненість. Впевненість в собі. впевненість в своїй зброї. Впевненість в побратимі (якого бачить поряд на навчанні).
Все. Тоді людина воює.
Саме паскудне, що це розуміємо не тільки ми. Це розуміє головнокомандувач, який надає всебічну підтримку якісній та ефективній підготовці. Це розуміють в генеральному штабі. Але це просто не пробивається на рівні середньої та нижньої ланки яка просто звикла робити все аби як. Звикла та не вміє. І не хоче, що саме страшне. Просто отримують звання, підвищення, пишуть журнали, готують гарні слайди та створюють примарні «успіхи».
І я, насправді не знаю, як зараз побороти цю касту інтрукторівUA, та пристосуванців. Ми просто створюємо паралельний світ за підтримки главкома, щоб хоч щось робити якісно. От скільки можем, стільки й робим. Навчаємо БЗВП тих хто був в боях аде не має базової підготовки, кращих навчаємо на молодших командирів, а кращим з них пропонуємо приєднатися до нас. Так, ми вже можемо готувати та сертифікувати інструкторів базового рівня. Десь ридає «Десна».
Все працює тільки в ручному режимі і в постійних сутичках саме на рівні бюрократів в погонах на середній ланці. Ми не хочемо бути єдиними. Ми не хочемо бути кращими. Насправді, ми хочемо щоб було якомога більше підготовлених людей. Ми просто, бляха муха, хочемо щоб в окопи заходили впевнені в собі і своїй зброї люди. І робили те, що їх навчили. І поверталися додому, до дружин та дітей.
І не важливо зараз як це робити. З якого лайна та палок. Якою кількістю фахових інструкторів. Бо якщо ми не станемо готувати якісно, то потім не буде де робити «правільно». Бо тут кругом буде правільно, але згідно російського законодательства. А поважні пани генерали та полковники які капєц як люблять «по правилам», будуть під Львовом в окопах командувати взводами з майорів та капітан. Бо піхоти не буде. Або взагалі звалять у «вигнання».
Кожен згаяний день — це чиєсь життя. Кожна не відпрацьована на 100% вправа, це чиєсь життя. Вбивають назавжди. Це удови та сиріти. Це те що не відкотити. Це те що не відмолити.
Хіба це не зрозуміло? Тоді що ще треба зробити, щоб дійшло усім?
