Катастрофа АН-26 с 26 погибшими курсантами на борту – это не только величайшая трагедия – как для семей погибших военных, так и для страны. Это жестокий урок для нынешней властной команды, что армия в воюющей стране должна быть приоритетом № 1.
Независимо от политической конъюнктуры и личности президента. Независимо от электоральных циклов или позиции отдельных интересантов. Армия — №1. Как бы кто ни относился к пятому президенту, Петр Порошенко это прекрасно понимал. Поэтому сумел за считанные годы сделать то, чего не делалось предыдущие 25. И после его ухода все какое-то время работало по инерции. Но долго это продолжаться не могло, поскольку армия полностью исчезла из повестки дня Зеленского. И произошло то, что неизбежно должно было произойти.
Может, хотя бы эта трагедия заставит Президента вспомнить, что он – верховный главнокомандующий. В стране, на которую напали. И в которой в любой момент может произойти форс-мажор: необходимость срочно мобилизоваться, перебросить войска, поднять авиацию. О каком материально-техническом обеспечении мы говорим, если у нас летают 43-летние самолеты в непонятном техническом состоянии? Как они смогут долететь до линии фронта?
Конечно, думать об армии и ее обеспечении – это не так легко и приятно, как пилить видосики, перерезать ленточки и пиариться на строительстве дорог вокруг Кривого Рога. Но если не заниматься этим вопросом, то Украина утонет в море слез из-за гибели своих лучших сыновей по вине высшего руководства страны. И останется полностью беззащитной перед врагом.
Земля пухом нашим мальчикам. Искренние соболезнования их семьям.
Сім останніх років майже зруйнували моє особисте відчуття болю в питаннях що стосуються трагедій незнайомих людей
Не знаю в чому причина.
Чи то така захисна реакція, спроба закритися в «будиночку» на фоні постійних трагедій і вбиств українців. Просто щоб не зійти з розуму, стараєшся не зациклюватися на цьому і йти далі. Жити далі.
Чи то причина в тому, що я більше не вірю в щирість інших людей, які типу співчувають і оплакують.
Не вірю, бо надто сильного болю завдали люди, в щире співчуття яких я повірив свого часу.
Люди, які оплакували вбитих на очах всього світу дітей на Майдані, 5 років маніпулювали тим що ніхто не сидить (хоч йшли суди, вбивці були за гратами), а потім як ішаки повторювали дічайші штампи про те, що правильно вимінювати вбивць на таксистів, яких бамбаські макаки наловили на КПП.
Потім ті ж ішаки мовчали в трубочку, забувши про те яке цінне життя кожного солдата, коли нелюдською смертю помирав зраджений і покинутий Ярослав Журавель.
То ж не вірю я що це все щиро.
Що за дежурними співчуттями і свічками в фейсбуці буде якась людська реакція. Реакція, притаманна людям.
Не вірю я, що люди, в більшості їх випадків, які сьогодні так співчувають вбитим, завтра на виборах не будуть голосувати за їх вбивць тільки тому що їм хочеться посміяться, або «дішовой» московской ковбаси.
Я розумію, що це все не правильно. Бо я змішую в один котел всіх, в тому числі й тих, кому болить.
Але не можу себе пересилити і знову повірити в щирість і послідовність загальної маси «співчувальників».
І може це й правильно, бо ж не бачу жодних ознак, що ці люди хоч щось усвідомили.
