Ще у травні 2022 року дружина президента гучно запустила всеукраїнську програму ментального здоров’я «Ти як?». Після початку повномасштабної війни нібито мала бути розбудована ціла система надання послуг у сфері психосоціальної підтримки громадян. Результат цієї ініціативи продемонстрував ніхто інший, як один з депутатів від правлячої партії.
Сьогодні вдень сталася жахлива трагедія на Закарпатті. Один з депутатів Керецьківської сільради Мукачівського району від “Слуги народу” Сергій Батрин під час обговорення бюджету громади, підірвав три гранати у залі засідань.
Коли учасники засідання сперечалися щодо грошей і податків, він зайшов у приміщення, витягнув гранати з кишень, сказав “а можна я?” і кинув гранати на підлогу. Внаслідок вибухів, станом на зараз, постраждали 26 людей. Шестеро у тяжкому стані. Сам “слуга” також живий.
Поки що невідомі подробиці біографії цієї людини. Як невідомі і деталі суперечки щодо місцевого бюджету закарпатської громади. Відомо лише те, що першою у поліцію про трагедію повідомила жінка, яка дивилася онлайн-трансляцію засідання.
І в цих формулюваннях, викладених вище, насправді все.
Починаючи від того, що онлайн-трансляція засідання сільради забезпечена, а система фізичної безпеки – ні. І закінчуючи загальною атмосферою.
Те, що внаслідок великої війни стволи, гранати, гранатомети, а то й щось більш тяжке, буде заховане у гаражі кожного другого громадянина – не було секретом з самого початку. Більше того, цього неможливо було уникнути. Такими є реалії воюючої країни, і винні в цьому лише росіяни, і ніхто інший.
Безконтрольне поширення зброї та боєприпасів у країні, де до армії призваний орієнтовно мільйон людей, і в якій традиційно низька культура поводження зі зброєю, а також страшна травма від нападу та окупації – це абсолютно логічне явище. Ті, хто не вірить, може запитати будь-якого жителя колишньої Югославії, особливо в Боснії, Хорватії, Сербії та Чорногорії.
З цим прийдеться дуже довго і не дуже успішно боротися. Вилучати, вводити тяжкі санкції, шукати. Але не ми це вибрали і така вже доля.
Проблема полягає в іншому. Те, що сталося сьогодні у звичайній закарпатській сільраді – наслідок повного провалу держави у боротьбі з посттравматичними розладами психіки.
Всі, без винятку, громадяни України – тяжко травмовані люди. Хтось більше, хтось менше. Про наших захисників на фронті взагалі немає й чого казати: вони бачили те, що люди зазвичай просто не роблять, тому що не можуть.
Держава була зобов’язана побудувати ефективну систему психологічної реабілітації. Для всіх, без винятку. Не на папері і не у відеозверненнях.
Одне з першочергових завдань воюючої країни – не дати громадянам з’їхати з глузду. Як би жорстко це не звучало. Адже при тих масштабах і інтенсивності війни, в яких живуть українці, з’їхати з глузду – це цілком нормально. І тут слово “нормально” – не синонім слова “добре”. Так просто зазвичай відбувається.
І це, знову ж таки, ми навіть не торкаємося найболючішого питання ротації та звільнення солдатів, дехто з яких скоро вже два роки як не вилізає з окопу.
Мова навіть не про те, що потрібно було б взяти на роботу сотні, тисячі людей з хоча б якоюсь профільною освітою, які б сиділи на елементарних гарячих лініях психологічної допомоги телефоном. Хоча й це корисно.
Державна інформаційна політика, побудова всіх суспільних стосунків у часи великої війни повинні грунтуватися на максимальному зменшенню шкоди ментальному здоров’ю нації. А не на результатах опитування “фокус-груп”, як зберегти рейтинг у 73%.
Чинна влада підпорядкувала всю державну систему у цій царині своїй політичній вигоді. Щоб десятки мільйонів глибоко травмованих виборців правильно відповідали на питання соціологів. А, бажано, щоб ще й правильно проголосували.
І ніхто не подумав про те, як цим людям далі жити. Як не дати навіть депутату від “слуги” злетіти з котушок настільки, щоб кинути три гранати у живих і цілком мирних співгромадян. Навіть якщо він з ними має цивілізаційні розходження.
Натомість провладні телеграм-канали та придворні блогери почали розганяти якусь єресь про те, що трагедія у закарпатській сільраді – це «наслідок боротьби «слуг» з недобитою ОПЗЖ».
Ця трагедія у Закарпатті є не те що “дзвіночком”, а волаючою сиреною. Якби тільки її хтось почув.
