Військове вторгнення Росії в Україну триває рівно місяць…
Сказати, що я побачив багато принципово нового – не можу. Що не кажіть, АТО була хорошою школою підготовки. Не було шоку – як, мовляв, так, на нас напали?! У 21-му сторіччі?! Я знав, що війна це реальність і з нею треба жити. Що мені робити – я знав. І робив.
Протягом місяця я пригадав, що таке, коли всі твої речі зібрані в один рюкзак, і що спати на підлозі – дуже корисно для спини. Принаймні, так собі кажеш, аби не скиглити. Протягом місяця я пригадав, що командир завжди правий. І з цим краще не сперечатися, ми в армії. Протягом місяця я знову згадав, що труси і шкарпетки коли змінив треба зразу випрати і повісити сушити, аби не забути. Що отримуючи автомат, треба обов’язково запитати «А де пенал?» І іти просити викрутку, бо твій попередник пенал в приклад вставив не тої стороною і він не витягається. Не тому що він дятел, а від дурня – аби не загубили.
Знайомець – вже колишній, у перші дні вторгнення проскочив на Захід і звідти повідомлення прислав: «Я у Європі, серед спокою і багатства – а ти? Ти вкалував, став відомим блогером, по телевізору тебе показували – і де ти зараз? Заради чого це?» Я прочитав, пересунув зручніше свій АК, пригадав що завтра в душ іти і забанив цього екс-знайомця нафіг. На відміну від нього я знаю – навіщо.
Що для мене стало новим? Робота ППО і повітряні тривоги. На Донбасі було без них. Київ у блокпостах і протитанкових їжаках. Не думав що таке побачу. Практично пусті київські вулиці. Працюючий шиномонтаж, майстри з якого в твоєму сприйнятті дорівнюють святим.
І мабуть ніколи в житті я не уявляв, що люди будуть тікати з Ірпені в Київ під вогнем. Що людей убиватимуть – за те що вони тікають від війни.
Місяць відкрив, хто насправді наші друзі, а хто ні. Ті хто десятиріччями просторікували нам про «братський народ» тепер стріляють по цивільних українцях ракетами та бомблять їхні сховища. А ті кого нам намагалися виставити ворогами, навпаки – допомагають, приймають наших біженців, опікуються дітьми наших солдат, поки солдати боронять Україну. Друзі надають нам протитанкові засоби, ПЗРК, боєприпаси до ППО, гуманітарні вантажі. Такого не забудеш. Ніколи.
Київ, Харків і Запоріжжя стали прифронтовими містами. Я жив у всіх трьох.
А ще цей місяць розділив наше життя на «до» і «після». Ми ніколи не будемо такими як раніше. Цього не повернути. Надто багато горя на нас впало у короткий час. Я не знаю що буде попереду, будувати прогнози на війні справа найбільш невдячна. Але через місяць боїв я точно знаю – нас не завоюють. Я точно знаю, це буде уже зовсім інша Україна. Україна більше ніколи не пробачить Москві. А Росія втратила Україну назавжди. За ідіотську фразу про «братський народ» тепер будуть бити рило. Гарантовано. Натомість Москва, яка в часи моєї юності була відкрилася світу, тепер знову від нього закрилася. А я дивлюся на це зовні, як німець к західному Берліні дивився на будівництво Стіни. Дивлюся і бачу, як повторно виглядає їхня залізна завіса зовні. Бридко й жахливо.
Вони закрилися, а ми вирвалися. З кров’ю. Вони знову у концтаборі – а ми вільні. Ми будемо жити – дивовижно. Як фіни, яких Сталіну не вдалося загнати в червоний концтабір.
Мабуть, це головне досягнення цього місяця. Нам важко. Нам погано. Нам сумно від того що ми не бачимо дітей, бо діти в евакуації.
Але ми чинимо опір. Ми – існуємо. І цього вже не змінити.
Дмитро «Калинчук» Вовнянко
Мощун до приходу російських
БЕРДЯНСК: взрывы и пожар в порту 24 марта 2022 года
Ефектне підбиття ворожого танку розрахунком ПТРК «Стугна-П» (Скіф).
Нагадаємо, що даний ПТРК здатний знищувати цілі на відстані до 5 км. При цьому оператор має змогу знаходитися у захищеній позиції, керуючі комплексом дистанційно та не ризикуючи власним життям:
