У День захисника України відчуття – якесь дивне. З чим його можна порівняти? З тим, ніби ти знаєш що тобі по спадку мусив прийти багатоповерховий готель у центрі, але натомість тобі дали заправку на Окружній і лагідно сказали: «Ну тобі ж так буде краще! Менше клопоту!»
Безумовно, заправка на Окружній це класно – але що таке вона порівняно з багатоповерховим готелем в центрі? Клопоту менше? А моєї думки хтось питав?
Два роки тому я, не ставлячи питань забивав на роботу коли треба було бігти допомагати в черговому волонтерському проекті та коли командир загону повідомляв, що знову треба виїхати на фронт – для нас є робота. Мені чхати було що на цьому я втрачаю гроші, здоров’я, свій власний час. Я точно знав, так – треба.
Я точно знав що і для чого робилося в країні. Я знав що країну-агресора задавити можна тільки санкціями – доведено дохлим СРСР. Я знав, що існує коаліція держав – наших союзників. Я бачив як українська делегація класно працювала в Раді Європи. Я бачив на очах мінялися збройні сили України. Берці на мембрані, форма укропіксель, нові знаки розрізнення, броньовики «Кугуар» і «Тритон», БПЛА «Лелека» і «Sparrow», десятки тисяч одиниць відновленої техніки переданої у війська.
Я бачив як в умовах війни було припинене падіння економіки – і вона пішла в зростання. Не стрибками, як хотілося б багатьом – але пішла. Я чудово розумів, що інакше й бути не може – то тільки в казках великого реХВорматора, що тиняється по еміграціях і якому співвітчизники навіть у Греції рило рівняють, економіку можна перебудувати на раз-два. В реальності все не так. Але чорт забирай, я бачив як приходять інвестори, я бачив як з’являлися можливості, я бачив потребу в робочих руках.
Нині цього всього нема. Нині хороша новина – не те що впроваджене щось нове і прогресивне, нині хороша новина – це відсутність поганих новин. Нам їздять по вухах завершенням війни – але війна не завершується. Нам розповідають, що з агресором можна домовитися – в той час як агресор висуває Україні нові й нові ультиматуми. Все це надто схоже на ситуацію, коли за спинами нас – тих хто захищав свою країну і Збройних силах, у добробатах, у волонтерських групах, тощо – за нашими спинами намагаються «порішати», а нам сунути в рот по шматку м’яса. Аби заткнулися.
Забагато є ознак того, що чинна влада давно і з радістю пристала б на принизливі і ганебні умови замирення з агресором – єдине що їх стримує це страх перед нами. Перед захисниками. Перед тими хто так, неймовірно хоче миру. Шалено хоче миру. Хоче миру як той, хто знає що воно таке – ховати товаришів. Ми всі дуже хочемо миру – але НЕ ціною приниження. Не ціною ганьби, після якої наші онуки соромитимуться говорити що вони – українці. Ніж таке – краще все те що було два роки тому. Важко, тяжко, виснажливо – але з перемогою наприкінці.
Гірке те відчуття, що після захисту країни на фронті, її доводиться тепер захищати у тилу – від тих кому країна власне не потрібна. Для кого стиль життя «ласкаве телятко сім мамок смокче», а агресора треба «не злити і не дратувати». Від тих хто 5 років втомлювався від війни на дивані і хто просторікує про те як треба керувати країною, але не здатен збудувати свій власний добробут. Бо саме такі особи привели до влади коміка з усіма цими Єрмаками, Тищенками, Дубінськими, тощо.
Так, тепер доводиться захищати Україну від цих – згодних принижуватися, аби лише був борщ зі сметаною на столі. Але нікуди не подітися. Не ми перші – не ми останні. Дитячі хвороби країни нам доводиться долати в прискореному ритмі. Люди міняються – хто б там що не казав. Я вірю – Україна повернеться на шлях розвитку, і те що з нами бити глеки – собі дорожче, збагнуть навіть у Москві. Ми пройдемо цей важкий шлях – і перемога наша буде неймовірно солодка.
Збройники! Нацики! УСБеки! Добробатівці! Волонтери! Всі хто захищав і захищає! З Днем захисника!