До нашого берега-як не гі*мно,то зас*рана трісочка..

Черговий рашистський обстріл — Київ, Дніпро, Суми, інші громади. Горе в родинах загиблих, десятки поранених…

Впевнений, що удари відплати будуть — горітиме рашистська інфраструктура, кувікатимуть їхні блогери і прасті расіянє про «за что».

Але раз нам навʼязують війну терора, потужність ударів потрібно постійно нарощувати. Постійно, від атаки до атаки.

Тут важливо не чекати, поки зійдуть щедро политі державним фінансуванням міндіч-проекти — а вже зараз доводити до готовності, масштабувати і вивалювати на голови рашистів усе, що працює.

Можливості для цього є. А після таких обстрілів має додаватися бажання

.

Чотири довгих, кривавих роки повномасштабного соціоциду навчили нас виживати під найстрашнішими ударами, збирати по шматках зруйновані життя та ховати найближчих. Але цей нескінченний марафон болю, здається, так і не навчив нас головного: тверезо, адекватно і тверезо дивитися на те, що відбувається в нашому власному глибокому тилу. Щодня і щоночі ми спостерігаємо страшний, незбагненний для нормальної логіки парадокс. Русняві балістичні ракети та ударні дрони з точністю до кількох метрів розносять цивільну інфраструктуру по всій країні. Вони б’ють по пологових будинках, кардіологічних центрах, електростанціях, бізнес-центрах, кав’ярнях, спальних районах та студентських гуртожитках. Ворог методично, цілеспрямовано розтирає на порох життя звичайних українців, перетворюючи наші міста на руїни.

Якщо ворог володіє безмежним арсеналом засобів ураження, здатен дістати до будь-якої точки на карті України, але показово, з ювелірною точністю оминає урядовий квартал, висновок залишається один, і він жахає своєю простотою: чинна влада Володимира Зеленського та угруповання, що сформувалося навколо нього, своєю внутрішньою політикою повністю влаштовує Кремль. Поки український народ нищать фізично на фронті та в тилових містах, його оборонний потенціал знищують інституційно. І роблять це не російські диверсанти з автоматами, а люди в дорогих костюмах, з посвідченнями найвищих державних органів влади у Києві. Те, що сьогодні відбувається з українським оборонно-промисловим комплексом, не можна списати на банальну некомпетентність, бюрократію чи навіть класичну корупцію.

Відповідно до Кримінального кодексу України, діяння, умисно вчинене громадянином на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній чи економічній безпеці України, має чітку, недвозначну кваліфікацію. Це Стаття 111. Державна зрада. І цей текст, кожне слово в якому спирається на задокументовані факти, є публічним обвинувальним актом від імені народу України, який стікає кров’ю, поки його лідери торгують його правом на самозахист.

.

Поки українське суспільство роками заколисують байками про «вичерпання ракет у ворога», про те, що російська економіка ось-ось розвалиться, московити безперервно вчаться, адаптуються і нарощують м’язи. Вони поставили свій військово-промисловий комплекс на жорсткі, тоталітарні військові рейки. Їхні заводи перетворилися на цілодобові конвеєри смерті, що працюють у три зміни. Більше того, ворог абсолютно не цурається копіювати, масштабувати і впроваджувати у серійне виробництво в тому числі й розробки українських конструкторських бюро, які колись складали гордість нашої інженерної думки. Вони аналізують кожну дірку в нашій протиповітряній обороні, модернізують дрони, змінюють тактику і заливають нас металом.

А що в цей визначальний для виживання нації час робить Київ? Замість того, щоб в умовах екзистенційної загрози максимально лібералізувати ринок зброї, дати зелене світло децентралізованому, потужному приватному і державному виробництву, Офіс Президента здійснює свідомий, системний демонтаж українського оборонного сектору. Увесь ВПК підімкнуто під жорсткий ручний контроль кількох осіб. Прямо зараз агенти впливу в найближчому оточенні Президента — функціонери на кшталт Андрія Єрмака, Олега Татарова та законсервовані кадри епохи Івана Баканова — блокують десятки життєво необхідних стратегічних програм.

Країна, яка веде найкривавішу війну в Європі з часів Другої світової, на п’ятому році повномасштабного вторгнення не має власного замкнутого циклу виробництва боєприпасів. Проєкт власного патронного заводу, про критичну необхідність якого незалежні експерти, військові та інженери волають роками, саботується, переноситься і блокується вкотре. Чому? Тому що цій системі життєво необхідно сидіти на голці імпортних закупівель, штучно створювати дефіцит і збирати криваві «відкати» з кожної партії снарядів, куплених за кордоном.

.

Щоб зрозуміти всю глибину прірви, куди нас штовхає влада, достатньо поглянути на найцинічніший, найвідвертіший акт цієї державної зради — каральну спецоперацію Служби безпеки України проти ТОВ «Спецмашкомплект» (відомого також як «Спецмашпроект»). Це підприємство було не просто черговим заводом. Це був перший і єдиний в Україні приватний виробник великокаліберних набоїв, який наважився закрити ту прогалину, на яку держава відверто махнула рукою.

Варто нагадати історичний контекст. Після втрати Луганського патронного заводу навесні 2014 року державна махіна за довгих дванадцять років не спромоглася збудувати жодного, навіть найменшого державного патронного підприємства. Усі багатомільйонні канадські та європейські інвестиційні проєкти, всі гранти та виділені з бюджету кошти були успішно і безслідно «освоєні» у бездонних кабінетах Укроборонпрому. І лише у 2022 році, коли Київ опинився під загрозою оточення, приватна ініціатива фахівців-переселенців із Луганська, які зібрали власні кошти, знання та ентузіазм, змогла з нуля побудувати сучасний завод. Компанія SMK налагодила унікальне, життєво необхідне виробництво найбільш дефіцитних калібрів: 12,7×99 міліметрів, відомих як стандарт .50 BMG, та радянського калібру 12,7×108 міліметрів.

Ці набої є справжньою «кров’ю» наших мобільних вогневих груп. Це той самий боєприпас, яким заряджають кулемети Browning M2 та ДШК хлопці, що стоять у мороз, дощ і туман на дахах багатоповерхівок та в кузовах пікапів, щоб збивати російські «Шахеди». Без цих набоїв їхня зброя перетворюється на марний шматок холодного металу, а наші міста поринають у темряву і кров.

І ось, 12 лютого 2026 року, держава завдала удару в спину. СБУ провела операцію, яка за своєю руйнівною силою, за наслідками для фронту перевершила будь-який ворожий ракетний приліт. Проти єдиного патронного заводу розгорнули масштабну, показову атаку. Було одночасно проведено сім жорстких обшуків у помешканнях керівництва та інженерів і три обшуки безпосередньо на виробничих об’єктах. Показово, що силовики вилучили не якусь «підозрілу партію» товару для експертизи. Вони цілеспрямовано вилучили абсолютно всю технічну документацію: технічні умови, технологічні картки, журнали контролю якості, а головне — ключі електронного цифрового підпису, без яких підприємство фізично не може укладати контракти на постачання боєприпасів армії.

З 13 лютого завод було повністю паралізовано. З 16 лютого керівництво було змушене призупинити трудові договори з персоналом. Унікальні фахівці — балісти, технологи, наладчики роторних ліній, люди, яких в Україні налічуються одиниці і чий досвід формувався десятиліттями, були просто викинуті на вулицю. Тепер вони стоять перед вибором: йти звичайною піхотою в окопи, де їхній інженерний геній загине під першим мінометним обстрілом, або шукати шляхи для втечі за кордон, щоб працювати на заводах Польщі чи Чехії.

Офіційні звинувачення, висунуті СБУ, виглядають не як юридичний документ, а як технічно безграмотна, відверта диверсія, написана людьми, які ніколи не бачили виробництва зброї. Перше звинувачення — «змішування порохів», яке слідство намагається подати як страшний злочин. Натомість будь-який фахівець знає, що військовий стандарт НАТО STANAG 4383 прямо і беззастережно регламентує процес змішування партій пороху для досягнення необхідної балістичної стабілізації. Завод SMK абсолютно легально використовував ліцензований чеський порох марки Explosia, який давно перевірений і сертифікований профільними структурами Міністерства оборони України. Друге звинувачення взагалі межує з інженерним божевіллям — «відсутність відпалу гільз». Це черговий технологічний абсурд, адже готова гільза за законами фізики не підлягає відпалу. Цей термодинамічний процес відбувається виключно на проміжних стадіях витяжки металу.

Зупинка заводу SMK — це свідомий, підписаний і завірений печатками вирок усім мобільним групам ППО. Коли через кілька місяців, а можливо й тижнів, вичерпаються останні складські запаси набоїв калібру 12,7 мм, українське небо залишиться повністю, беззахисно відкритим для ворожих безпілотників. І кожна зруйнована підстанція, кожен спалений будинок після цього буде на совісті тих, хто віддавав наказ на штурм заводу.

.

Хто ж стоїть за цією систематичною руйнацією оборонних підприємств? Кому вигідно обеззброювати країну? Усі нитки цього злочину тягнуться до найвищих, найзакритіших кабінетів Служби безпеки України на Володимирській, 33. І тут історія набуває рис класичного шпигунського трилера, який став нашою страшною реальністю.

Звернемося до сухих матеріалів офіційного розслідування Державного бюро розслідувань. У рамках гучної справи щодо Олега Кулініча — колишнього очільника СБУ в Автономній Республіці Крим, який був викритий і визнаний агентом російської ФСБ, — та його куратора Володимира Сівковича, зафіксовано жахливий, убивчий факт. Згідно з протоколами прослуховування, 8 січня 2020 року під час телефонної розмови Кулініч радісно звітував Сівковичу про передачу відомостей щодо встановлення контролю з боку Кулініча, як члена злочинної організації, за діяльністю 5-го Управління Департаменту контррозвідки СБ України.

Хто ж керував цим стратегічним 5-м управлінням контррозвідки на початку 2020 року, коли ворожа агентура офіційно заявляла про повний контроль над ним? Цю посаду обіймав Олександр Поклад, людина, відома у вузьких колах за оперативним псевдонімом «Охотнік». У будь-якій нормальній державі, яка перебуває у стані війни, той факт, що ворожа розвідка у своїх звітах до Москви підтверджує контроль над підрозділом високопосадовця, став би підставою для негайного усунення, масштабного розслідування, арешту та допитів у підвалах контррозвідки.

Проте в Україні епохи Зеленського відбувається щось кардинально протилежне. Замість слідства і тюрми, Олександр Поклад здійснює абсолютно блискавичний, фантастичний зліт кар’єрними сходами. У листопаді 2021 року, за кілька місяців до великого вторгнення, його призначають начальником усього Департаменту контррозвідки СБУ. У серпні 2023 року він стає заступником Голови СБУ. У жовтні 2025 року абсурд сягає апогею — Поклад отримує найвищу державну нагороду, звання Героя України та орден «Золота Зірка». А 5 січня 2026 року Президент своїм Указом №27/2026 призначає його першим заступником Голови СБУ, фактично зосередивши в руках цієї людини абсолютний, монопольний контроль над усім контррозвідувальним апаратом воюючої держави.

І саме зараз, під безпосереднім кураторством Олександра Поклада, Служба безпеки сьогодні методично знищує єдиний патронний завод SMK. Спецслужба, яка мала б захищати державний суверенітет, виконує завдання, які на сто відсотків збігаються з інтересами та цілями російського ФСБ. Коло замкнулося. Ті, кого Москва вважала підконтрольними ще у 2020 році, сьогодні власними руками роззброюють українську армію, прикриваючись фальшивими кримінальними справами.

.

Але руйнування — це лише частина плану. Головна мета цієї державної зради — тотальний контроль над грошовими потоками. Навіщо нищити реальних, ефективних виробників зброї? Щоб безжально розчистити ринок для «своїх». Поки оперативники СБУ трощать станки та вилучають сервери SMK, Офіс Президента заганяє весь колосальний оборонний ресурс та багатомільярдний військовий бюджет під одну-єдину кишенькову контору — ТОВ «Файєр Поінт» (Fire Point).

Ця структура не представляє собою абсолютно нічого з інженерної чи виробничої точки зору. Її головний і єдиний капітал — це максимальна близькість до високих кабінетів Банкової. Компанію Fire Point прямо пов’язують із відомим бізнесменом Тимуром Міндічем, який фігурує на плівках НАБУ під псевдонімом «Карлсон». Міндіч — це не просто підприємець. Це близький друг, давній бізнес-партнер Володимира Зеленського та співвласник студії «Квартал 95».

І поки реальне виробництво як у SMK лежить у руїнах паралічу, Fire Point отримує все. Вони отримують безпрецедентний монопольний статус на освоєння секретного військового бюджету та державні контракти на мільярди гривень, деталі яких приховані від суспільства грифом секретності. Вони отримують абсолютне політичне прикриття та імунітет від будь-яких перевірок. І це відбувається незважаючи на те, що сама компанія та особисто Міндіч є фігурантами масштабного антикорупційного розслідування НАБУ під кодовою назвою «Мідас», яке стосується багатомільйонних розкрадань та відкатів у державному підприємстві «Енергоатом».

Апогеєм цього владного цинізму стала кадрова політика кишенькової монополії. У березні 2025 року компанія Fire Point офіційно працевлаштувала колишнього виконавчого директора з безпеки того самого «Енергоатому» Ігоря Фурсенка. Цей чоловік, який є ключовим фігурантом плівок НАБУ під псевдонімом «Рьошик», раптом став «старшим спеціалістом» в оборонній компанії. Усім чудово зрозуміло, що це абсолютно фіктивне працевлаштування. Воно було зроблене з однією-єдиною метою — надати топ-корупціонеру легальне бронювання від мобілізації, статус працівника стратегічного ВПК та безперешкодне право вільного виїзду за кордон у будь-який час.

Більше того, система продемонструвала свою абсолютну безкарність: навіть після того, як Вищий антикорупційний суд все ж таки прийняв рішення про арешт Фурсенка у справі «Мідас», за нього миттєво, без жодних затримок внесли рекордну, астрономічну заставу у 95 мільйонів гривень. Він спокійно, з посмішкою вийшов із СІЗО і продовжує насолоджуватися життям, перебуваючи під надійною парасолькою президентського фаворита Fire Point. Це створення нової касти абсолютно недоторканних. Поки реальні інженери, які своїми руками збирали патронні лінії SMK, змушені йти на вірну смерть в окопи без боєприпасів, корупціонери з бек-офісів, що спеціалізуються на легалізації крадених коштів, ховаються від армії за фальшивими оборонними ширмами.

.

Справа підприємства «Спецмашкомплект» вийшла далеко за межі звичайної суперечки між бізнесом та правоохоронцями. Це не дискусія про якість чеського пороху чи тонкощі металургійного відпалу. Це еталонна, кристально чиста модель державної самодиверсії. Нас свідомо позбавляють власної зброї заради того, щоб кілька конкретних людей у кабінетах Офісу Президента міцно тримали в руках ексклюзивну фінансову годівницю, наповнену кров’ю солдатів.

Ми є свідками масштабної технологічної катастрофи. Через примусову, штучну зупинку заводу SMK унікальні українські інженери, які могли б кувати щит нашої держави, масово виїжджають працювати на іноземні заводи — на чеську Explosia, на польське Mesko. Україна безповоротно втрачає останні залишки тих мізків та технологій, без яких перемога у війні на виснаження є математично неможливою.

Ми є свідками свідомого оголення тилу. Без постачання патронів 12,7 мм мобільні групи ППО неминуче перетворяться на беззбройну, трагічну декорацію на нічних дорогах. Російські ракети та дрони отримають зелене світло і безперешкодно знищуватимуть те, що ще дивом залишилося від нашої енергетичної та цивільної інфраструктури. Кожна людина, яка замерзне у своїй квартирі цієї зими, кожна дитина, яка постраждає від удару безпілотника, буде жертвою не лише російського терору, а й тих чиновників, які підписали наказ на блокування заводу.

Перед нами діє справжній консорціум зради. Симбіоз кадрового панування Олександра Поклада в СБУ, чия структура колись звітувала Москві, недоторканна монополія Fire Point Тимура Міндіча та системне, жорстоке випалювання всього незалежного приватного оборонного сектору свідчать про один незаперечний факт — оточення Володимира Зеленського абсолютно свідомо здає увесь оборонний потенціал країни.

Війну Московії проти України-Русі можна зупинити тільки одним способом — коли її є чим зупиняти!