Вітаю, шановні друзі! За поточними подіями із розфарбовуванням дверей і гальмуючою “великою” вакцинацією якось непоміченою залишилась новина про введення в дію Указом президента від 25 березня цього року рішення РНБО “Про Стратегію воєнної безпеки України”.
Одразу зазначимо, що за своєю суттю програмний документ такого рівня немає нічого спільного із будь-якими прямими розпорядженнями для складових сектору безпеки і тим більш для військових частин і підрозділів, наприклад, Збройних Сил. Стратегія, в даному випадку, є рамковою основою для планування застосування складових силового сектору і ведення воєнного будівництва в державі.
Цей достатньо об’ємний документ займає майже два десятки аркушів. Структурно має суттєві розбіжності із загальноприйнятою, наприклад в західній стратегічній школі, системою поділу на розділи. Але є визначальним і, беззаперечно, цікавим для аналізу.
Документ такого роду розроблений в Україні фактично вперше. Сам факт його прийняття вже є системним кроком до впровадження певних західних стандартів для оборонного планування.
Стратегія містить чимало загальних фраз і, крім того, ряд визначальних положень. Розглянемо окремі з них.
Введено поняття “всеохоплююча оборона”. Сам по собі термін не новий і використовувався ще у 50-х роках минулого сторіччя, але для українських реалій є однозначно актуальним. Суть визначення – у наголошенні на тому, що оборона країни це не лише і не суто військове протиборство, а комплекс заходів які мають вживатися практично всіма державними інституціями у всіх сферах протистояння включно із політикою, економікою, охороною здоров’я, тощо.
Стратегія чітко визначає зовнішню агресію з боку РФ як одну із основних складових безпекового середовища. Іншими словами напряму вказується, що наша основна безпекова проблема – північний сусід із його великодержавними амбіціями і агресивними планами щодо України.
В документі визначено три основних чинники стримування і протидії агресивним намірам. Це нарощування спроможностей ППО, здатності до протидії противнику на морі та розгортання потужного руху опору в разі захоплення частини території держави. Вірні акценти, але на жаль в документі лише, між іншим, і в певному контексті згадуються нарощування ракетного озброєння, засобів розвідки та РЕБ, автоматизованих систем управління військами та зброєю.
На цьому перелік чітких і конструктивних положень документа практично закінчується. Далі починаються лише дивні дива.
За своєю ідеологією Стратегія взагалі не передбачає будь яких навіть способів впливу на противника, пов’язаних із наступальними діями. І мова йде, як ми розуміємо, не про війну на Сході або окупований Крим. Всі сценарії застосування складових сектору безпеки і оборони передбачають виключно РЕАКЦІЮ на дії противника. Про превентивні дії мова не йде взагалі! І стосовно, наприклад, протиборства в повітрі визначаються лише дії ППО, а зовсім не нарощування ударних можливостей авіації. В перекладі на прості речення, ми повинні чекати і лише реагувати. Ну приблизно так, як дочекалися в 2014-му…
Напрямок руху до стандартів НАТО позначено лише у засаленій формі “досягнення сумісності”. Практично теж саме, чим ми “займалися” ще років за десять-п’ятнадцять до війни. Визначено не спільні дії, не готовність до взаємодії, і не повну адаптацію. З усіх можливих обраний найбільш беззмістовний і туманний термін, який до речі не передбачає жодного конкретного результату такої роботи.
Періодизація, або розподіл за черговістю, всіх спланованих заходів теж викликає лише гірку усмішку. Хтось чекав, що буде задекларовано, мов літаки, засоби боротьби в космосі і стандарти НАТО, словом все, що використовується в світі останні півстоліття, потрібні нам вже і зараз? Чи може завтра? Ні, все це і багато іншого віднесено до …довгострокової перспективи. Для розуміння – це навіть не через роки, це просто “колись”.
Асиметричні дії, такі як, наприклад ведення війни партизанськими методами, вказуються як основний спосіб нівелювання чисельної і технологічної переваги противника. Зрозуміло, данина моді. Ну що ж, для академічних семінарів і ток-шоу це – суттєвий чинник, і звісно – слушне твердження. Але чи можна привести хоч один історичний приклад коли суто асиметрія врятувала країну від чисельнішого, добре оснащеного і мотивованого ворога?
Окрема тема – ресурсні та інші обмеження застосування стратегії. Серед інших нафталінових ідей знову проглянула ще одна із перших років незалежності. “Принцип оборонної достатності”. Так, шановні друзі, саме ним ми маємо керуватися. Це за цим принципом нищилося і розпродавалося озброєння і техніка колишньої Радянської Армії з теренів України. Це за цим принципом нищилися/передавалися/продавалися літаки і танки. За цим принципом свого часу ділився корабельний склад Чорноморського Флоту колишнього СРСР. І зараз складається враження, що як і на початку 90-х, склади, бази і арсенали просто переповнені хоч якимось, не говорячи про сучасне, озброєнням. І пора вже зупинитися, всього вже вистачає, може і справді достатньо?..
Це лише загальний і далеко не повний перелік неоднозначних положень стратегії.
