День смеха (он же согласно Википедии, и день дурака) отмечается в странах бывшего СССР, Европы и Северной Америки 1 апреля.
И тут мы, Украина, все-таки переломили традицию, вместе с декоммунизацией получив свой, отдельный день «смеха» — 21 апреля. И было бы неплохо, если бы дело ограничилось розыгрышем — мы (нас) вот так всю страну разыграли.
— Ребята, а мы можем договориться с Россией, и перестанут стрелять!
— Класс! А давайте!
— А мы еще и миротворцев туда введем. Порох же на войне зарабатывает — а мы введем!
— Супер! Вы нам еще зарплаты повысьте!
— А легко!
— Ура! И пенсии тоже?
— Да само собой!
— Что, и у барыги все отберете и поделите?
— Зуб даем!
— И посадите?
— Да!
— И повесите? Он же, барыга, нам жить нормально не дает. Только из-за него, заразы, у нас так денег мало.
— Посмотрим, что можно сделать.
— Тогда вообще зашибись. Мы за вас голосуем. Только за вас. Все наши 73%. Как за родных…
А за первые полгода, кажется, из казны исчезли миллиарды гривен. Куда исчезли? И откуда они там взялись, если ничего не было — все ведь в 2019-м досталось в «разрушенном состоянии»?
— Чтобы каждый учитель жил как президент…
— Чтобы каждый президент — как простой учитель…
— Ага…
— Чтобы инвестиции в Украину лились рекой…
И просто кто-то не знал, протягивая руки за булавой, что во время боевых действий к нам УЖЕ шли инвестиции. И что во время «разрухи» и разгула «барыг» у нас УЖЕ строились новые заводы. Да, и дорожный фонд (кстати, как он там сегодня поживает?) И денежка в местном бюджете на школу и садик (что-то о ней сегодня ничего не слышно). И аэропорты, ленточки перед которым перерезает тот, который просто присвоил себе чужую работу, потому что подошел срок сдачи в эксплуатацию.
— А армия?
— Что «армия»? Областные советы, возьмите себе военные части на баланс, кормить нечем, коронавирус же…
И то, что в самые тяжелые дни войны кормить армию было чем, а нагрузка была не менее слабая, чем этот вездесущий вирус, как-то уже не вспоминается.
Вот такой он, специфический, «высокоинтеллектуальный», украинский (!) день смеха. Хотя правильнее сказать все же — день дурака. Потому что в связке дурак-дилетант — не могло появиться иного результата, чем тот, который мы имеем.
А вообще, друзья, прорвемся. Иначе и быть не может.
Елена Кудренко
«Нє, ну а шо ти хочеш? З таким народом як у нас якого хочеш президента постав, толку не буде».
Ось. Це максимум, що вдалося вичавити на роковини президентства Зеленського від зелених адептів, з якими я знайома вживу.
Тому я не бачу смислу говорити про те, що змінилося за рік для них. Бо у них якраз нічого не змінилося. Коронавірус – «одна большая афера, нас дурят». Війна теж «афера», і платіжки на комуналку «афера», і взагалі, куди не кинь – скрізь «дурят», скрізь враги, всі брешуть і крадуть. І вони такі, в оточенні і під прицілами багнетів, тримаються з останніх сил із шапочкою на голові. Шапочка з фольги тут виконує роль антени.
Але що характерно, Зеленський для них – не з протилежного боку крейдяного кола, а тут, всередині, разом з ними. Він досі свій, і тому «чего ти прицепилась к парєньку?»
Я у відповідь переводжу розмову на погоду і кладу слухавку. Це, напевно, і є головним підсумком зеленого року; у нас зникли теми для суперечок. Якщо раніше доходило до сліз, до годинних баталій, до запеклих образ, криків, то тепер як пошептало.
Наші страшні «порохоботи», якими мало не дітей лякали, зітхнули і вийшли з дискусії.
І ось це другий здобуток за останній рік. Ми вперлися, закопалися в землю, і захищаємо виключно своє. Захищаємо свої обмежені ресурси, відкладаючи як мінімум на один голодний рік. Як можемо, дбаємо про психіку і майбутнє своїх дітей. Саме тому у нас бум дистанційної освіти і різного роду онлайн-курсів для підлітків. Саме тому три родини тільки у близькому колі друзів продали нерухомість і відправили дітей за кордон.
Захищаємо свої червоні лінії, над якими з таким смаком сміялася зелена більшість, але які, тим не менше, не дозволили Зеленському підписати капітуляцію. Це ми відбилися від формули Штайнмаєра, це ми відбиваємо рухи у бік «особливого статусу» окупованих територій, це наш і тільки наш рик зупинив подачу води у Крим.
Іще рік тому ми жили під гаслом «Армія. Мова. Віра». І що б там не було, ми не змінили свої прапори. Ми досі відділяємо зерно від полови, ми досі бережемо свою віру, свою мову і свою армію.
Просто наш фокус прояснився, і ми чіткіше бачимо ворогів не тільки попереду, але і за спиною. Але, знову ж таки, наші трансформації не мають жодного відношення до зеленої монобільшості.
Їм доведеться пройти свій шлях. Перший рік вони протрималися на проїданні запасів, які лишили країні попередники. Зараз запас міцності закінчився, миші виїли. А попереду провалля, до якого країна несеться у турборежимі.
Ми це розуміємо, вони це розуміють. Я не знаю, чого чекають вони. Я особисто чекаю простих слів з того боку. Не «жизнь такая», не «все дураки», а «пробачте, люди, дурня, я більше не буду».